Умберто Эко - Бавдоліно

Ардзруні кинувся голяка у річку, качався у воді, шкрябав собі шкіру галькою… Але все марно — Ардзруні став чорний, як ніч, і лиш очі біліли і вуста червоніли під бородою, теж чорною.

Решта товариства спочатку ледь не луснула від сміху, поки Ардзруні проклинав їхніх матерів, а тоді вони спробували потішити його:

— Ми хочемо, щоб нас мали за Волхвів? — сказав Бавдоліно. — Отож принаймні один з них був чорношкірий, і присягаюся, що один з трьох Волхвів, які спочивають у Кельні, теж був чорний. Таким робом наше товариство набуває ще більшої правдоподібності.

Співчутливий Соломон згадав, що чув про каміння, яке міняє колір шкіри, але від того є ліки, завдяки яким Ардзруні стане ще білішим, ніж раніше.

— Ага, це буде тоді, як дві неділі разом зійдуться, — гигикнув Чула, і друзям довелося стримувати нещасливого вірменина, який поривався відкусити йому вухо.

Одного чудового дня ввійшли вони у ліс з густолистими деревами, на яких було повно розмаїтих плодів, і через ліс той текла річка, а вода в ній була біла мов молоко. У лісі відкривалися зелені галявини, на яких росли пальми і виноградна лоза, важка від чудових грон, а зернятка їх були завбільшки з кедровий горіх. На одній з цих галявин розляглося сільце з простих, але міцних хатин, критих чистою соломою, і з цих хатин вийшли люди, голі від ніг до голови, лиш у деяких чоловіків спадала надзвичайно довга борода, яка чисто випадково вкривала соромітні частини. Жінки не соромилися показувати груди й лоно, але робили це, схоже, цілком цнотливо: вони сміливо зазирали прибульцям в очі, але не породжували непристойних думок.

Розмовляли вони грекою; привітно прийнявши гостей, розповіли їм, що вони — гімнософісти, тобто створіння, які у невинній своїй наготі плекають мудрість й культивують доброзичливість. Нашим подорожнім сказали, що вони можуть вільно ходити по їхньому лісовому селищі, а ввечері їх запросили на вечерю, яка мала складатися виключно з плодів, що їх самовільно виробляє земля. Бавдоліно став розпитувати найстаршого з них, до якого всі ставилися з особливою шанобою. Він поцікавився, чим вони володіють, і той відповів:

— Володіємо ми землею, деревами, сонцем, місяцем і зірками. Зголоднівши, ми їмо плоди дерев, які вони приносять самі по собі, слухаючись сонця й місяця. Коли ми відчуваємо спрагу, то йдемо до річки і п'ємо. Кожен з нас має подругу, яку запліднює згідно з місячним циклом, аж поки та не народить двох дітей, тоді одну дитину віддаємо батькові, а другу — матері.

Бавдоліно висловив здивування, що не бачив тут ні храмів, ні цвинтарів, а старий сказав:

— Місце, в якому ми живемо, є також нашою могилою, тут ми вмираємо, заснувши сном смерті. Земля нас породжує, земля нас живить, і під землею ми спимо вічним сном. Щодо храму, то ми знаємо, що деінде чимало їх споруджують, щоб вшанувати те, що вони називають Творцем усіх речей. А ми віримо, що речі постали на світі через благодать — «харіс» — самі заради себе, і самі себе підтримують, бо метелик запилює квітку, яка виросте і дасть йому поживу.

— Але, наскільки розумію, ви практикуєте взаємну любов і пошану, не вбиваєте тварин, і тим паче собі подібних. Яка заповідь велить вам так жити?

— Ми живемо так саме тому, щоб зрівноважити брак будь-яких заповідей. Тільки плекаючи добро і передаючи його іншим, ми можемо потішити наших ближніх, яким так бракує Отця.

— Без Отця обійтися ніяк неможливо, — шепнув Поет Бавдолінові, — згадай-но тільки, до чого докотилося чудове наше військо по смерті Фрідріха. Ці диваки витають тут у небесах, але нічогісінько не знають про життя…

Натомість Борона вразила ця їхня мудрість, і він став розпитувати старця.

— Кого більше — живих чи мертвих?

— Мертвих більше, але їх неможливо порахувати. Тому тих, кого ми бачимо, більше, ніж тих, кого ми вже не можемо бачити.

— Що сильніше — смерть чи життя?

— Життя, бо коли сонце сходить, проміння його ясніше її осяйніше, а коли воно заходить, то виглядає слабшим.

— Чого більше, землі чи моря?

— Землі, бо море теж спочиває на земному дні.

— Що було раніше, ніч чи день?

— Ніч. Усе, що народжується, твориться в темряві лона і лиш потім виходить на світло.

— Який бік кращий — правий чи лівий?

— Правий. Бо сонце теж сходить справа і пробігає свою путь у небі наліво, а жінка годує дитину спершу правою і руддю.

— Котрий зі звірів найжорстокіший? — спитав тоді Поет.

— Людина.

— Чому?

— Спитай себе сам. Ти теж — звір, який разом з гуртом інших звірів заради спраги влади хоче позбавити життя всіх інших звірів.