Умберто Эко - Бавдоліно

Вони бачили ці та інші страхітливі речі, а от дивовижі Сходу їм зовсім не траплялися, немов усі ті, хто про них писав, були просто скурві сини.

Ардзруні радив мати терпіння, бо він же казав, що перед Земним Раєм лежать дикі землі, але Поет відповів, що дикі землі мають бути населені хижою звіриною, якої вони, на щастя, ще не бачили, а отже ще побачать, і якщо це ще не дикі землі, то можна собі уявити, чого їм сподіватися далі. Абдула дедалі більше мучила гарячка, і він сказав, що не може бути, щоб його принцеса жила в таких проклятих Богом місцях, і що вони, певно, збилися з дороги:

— Та, звісно, у мене нема сили, щоб повернутися назад, друзі мої, — сказав він жалібно, — тому гадаю, що я помру на своєму шляху до щастя.

— Заткни пельку, ти сам не знаєш, що говориш, — кричав на нього Поет, — через тебе ми марнували довгі ночі, слухаючи, як ти оспівуєш красу свого неможливого кохання, а тепер, коли ти зрозумів, що неможливішого кохання не буває, то мусиш тішитися і бути на сьомому небі від щастя!

Бавдоліно смикнув його за рукав і шепнув, що Абдул марить і не треба завдавати йому ще більше страждань.

Минуло безконечно багато часу, і вони опинилися в Салопатані, місті досить нужденному, де мешканці зустріли їх з великим зачудуванням, перераховуючи їх на пальцях. Ясна річ, їх вразило те, що мандрівців було дванадцятеро, і всі городяни поставали навколішки, а один побіг сповістити інших. Назустріч їм вийшов хтось ніби архімандрит, який виспівував псалми грецькою, тримаючи дерев'яний хрест (то де ж ті срібні хрести, усіяні рубінами, бурмотів собі Поет), і сказав Бавдолінові, що вже віддавна в тих місцях очікують повернення пресвятих Волхвів, які, відвідавши Дитятко у Вифлеємі, за тисячі років пережили тисячі пригод. Й архімандрит той власне спитав, чи вони часом не вертаються в землі Пресвітера Йоана, звідки вони, безперечно, походять, щоб звільнити його від довгих трудів і перебрати владу, яку вони мали колись на тих благословенних землях.

Бавдоліно був на сьомому небі від щастя. Друзі почали розпитувати, що там на них чекає, але зрозуміли, що навіть ці городяни не знали гаразд, де царство Пресвітера, тільки твердо вірили, що десь воно має бути, там, на сході. Вони навіть дивувалися, що Волхви, які походять саме звідти, не мають про ці землі певних відомостей.

— Владики мої пресвяті, — мовив добрий архімандрит, — ви, безперечно, не такі, як той візантійський монах, який проходив тут недавно, шукаючи царство, щоб віддати Пресвітеру якусь украдену в нього реліквію. Чоловік той виглядав підступним і був, безперечно, єретиком, як усі греки із земель на морському узбережжі, бо весь час взивав до Пресвятої Діви, Матері Божої, а натомість Несторій, отець наш і світло істини, навчив нас, що Марія була тільки матір'ю Христа-чоловіка. Бо хіба ж можна уявити собі Бога в пелюшках, Бога як двомісячне дитя чи Бога на хресті? Лиш погани вважають, що боги їхні мають матерів!

— Монах той воістину підступний, — перебив його Поет, — і мусите знати, що реліквію ту він поцупив у нас.

— Хай покарає його Господь. Ми відпустили його далі в путь, не попередивши про небезпеки, на які він наткнеться, а отже він нічого не знає про Абхазію, хай покарає його Бог, хай він западеться в її потемки. Він напевно наштовхнеться на мантикору і на чорне каміння Бубуктора.

— Друзі мої, — впівголоса коментував Поет, — люди ці могли б розповісти нам чимало цінного, але вони можуть сказати це нам тільки тому, що ми Волхви; та якщо ми Волхви, вони не вважають, що нам це потрібно. Послухайте мене, ходімо відразу геть звідси, бо якщо ми побалакаємо з ними ще трохи, то врешті скажемо якусь дурницю, і вони зрозуміють, що ми не знаємо того, що мають знати Волхви. Ані і не варто пропонувати їм голову Хрестителя, бо я просто уявити собі не можу Волхвів, які займаються святокупством. Тож берімо ноги на плечі, бо, може, вони й добрі християни, але ніде не сказано, що вони поводитимуться сумирно З тими, хто має їх за дурнів.

І вони попрощалися, отримавши в дар чимало припасів і замислившись, що ж то таке, та Абхазія, у потемки якої можна запастися.

Що таке чорне каміння Бубуктора, вони дізналися невдовзі. Каміння це на довгі милі вкривало русло ріки, а кочівники, яких вони недавно зустріли, пояснили, що хто торкнеться цих каменів, стане такими ж чорними, як вони. Ардзруні сказав, що то, певно, коштовне каміння, яким кочівники торгують десь на далеких ринках, оповідаючи цю байку іншим, щоб ті його не збирали. Він поквапливо назбирав цілий міх, показуючи друзям, яке воно блискуче і досконало відшліфоване водою. Але поки він говорив, лице його, шия, руки швидко ставали чорними, мов сажа; він розстебнув сорочку, і стало видно, що й груди почорніли, оглянув ноги — вони теж своєю барвою стали нагадувати вугілля.