Умберто Эко - Бавдоліно

— Чудово, — сказав Борон, — але в якому напрямку нам вирушати, якщо мапу знає лише він?

— Друзі, — відказав Бавдоліно, — тут в пригоді стане нам Ардзруні. Він знає ці місця, а крім того, нас залишилось тільки одинадцять, і нам конче потрібен дванадцятий Волхв.

І так Ардзруні урочисто прийняли в той гурт відважних, що принесло йому велику полегкість. Щодо напрямку він висловив слушні міркування: якщо царство Пресвітера на cході, біля Земного Раю, значить, треба рухатися туди, де сходить сонце. Але коли йти отак прямо, довелося б перетнути и небезпечні землі невірних, а він знає, як можна проїхати, принаймні якусь частину шляху, теренами, населеними християнським людом; зрештою, не варто забувати про голови Хрестителя, яких туркам не продаси. Він запевняв, що й Зосима, певно, міркує так само, і згадував назви країн і міст, про які друзі наші зроду не чули. Використавши свою вправність механіка, він зробив щось на кшталт ляльки, яка досить-таки нагадувала Зосиму — з довгим жорстким волоссям та бородою, зробленими з почорнілого клоччя, і двома чорними камінцями замість очей. Подоба здавалась такою ж одержимою, як і той, кого вона зображала: «Нам доведеться йти місцями, де розмовляють незнаними говірками, — казав Ардзруні, — і щоб спитати, чи не бачили там Зосими, досить буде показати цю подобу». Бавдоліно запевнив, що з незнаними говірками труднощів не буде, бо йому треба лиш трохи поговорити з тими варварами, щоб навчитися балакати так, як вони, але зображення все ж придасться, бо в деяких місцях не буде часу зупинятися, щоб вчити мову.

Перед від'їздом усі вони зійшли вниз і взяли по голові Хрестителя. їх було дванадцятеро, а голів було тепер шість. Бавдоліно вирішив, що Ардзруні обійдеться, Соломон напевно не захоче розгулювати з християнськими мощами, Куттіка, Чула, Порчеллі і Коландрино тільки недавно приєдналися до компанії, а отже голови візьмуть він, Поет, Абдул, Кіот, Борон і Бойді. Поет намірився вже було схопити першу голову, але Бавдоліно, сміючись, зауважив, що вони і так усі однакові, бо правдиву забрав собі Зосима. Поет почервонів і широким, ввічливим жестом руки запропонував вибрати Абдулові. Бавдоліно задовольнився останньою, і кожен сховав свою у свої сакви.

— Ось і все, — сказав Бавдоліно Никиті. — Наприкінці місяця червня року Господнього 1190-го, удванадцятьох, наче Волхви, хоч і не такі доброчесні, як вони, ми вирушили, щоб врешті дістатися до землі Пресвітера Йоана.

З того часу Бавдоліно став оповідати Никиті майже безперервно, не тільки під час нічних привалів, але й удень, коли жінки скаржилися на спеку, діти мусили зупинятися, щоб попісяти, а мули раз у раз відмовлялися йти вперед. Отже, оповідь була така ж уривчаста, як їхня дорога, і Никиті доводилося вгадувати, що стоїть за прогалинами, розривами, безконечними просторами і довгими відтинками часу. І було це зрозуміло, бо, як оповідав Бавдоліно, путь дванадцятьох тривала коло чотирьох років, сповнених моментів розгубленості, нудних очікувань і болісних пригод.

Коли вони подорожували під палючим сонцем, прикривали очі від піщаних смерчів, прислуховувалися до нечуваних говірок, подорожнім, мабуть, траплялося переживати і хвилини гарячковості, і хвилини оспалого чекання. Безліч днів було витрачено на виживання, коли вони полювали на тварин, ганяючись за ними, торгувалися з дикими племенами за паляницю або шмат ягнятини, розкопували виснажені джерела у краях, де дощило раз на рік. Зрештою, міркував собі Никита, мандрівники оповідають, що коли подорожуєш у пустелі під сонцем, яке б'є тебе в голову, тебе вводять в оману міражі, ти чуєш голоси, що відлунюють вночі серед піщаних пагорбів, а коли бачиш якийсь кущ, наважуєшся скуштувати його ягід, але замість поживи вони дають тобі марева.

Не кажучи вже про те, що, як Никита чудово знав, правдомовним від природи Бавдоліно не був, а брехунові важко повірити, навіть коли він твердить, скажімо, що побував в Іконії, і як же можна йому вірити, коли він розповідає тобі, що бачив створінь, яких не може уявити собі найбуйніша фантазія, а сам він не певен, що справді все це бачив?

Лише в одну-єдину річ Никита вирішив повірити, бо Бавдоліно розповідав про це так пристрасно, що це могло бути доказом правдивості: упродовж цілої цієї подорожі наших дванадцятьох Волхвів провадило палке бажання дійти до мети. Але помалу мета ця ставала для кожного іншою. Борон з Кіотом хотіли тільки віднайти Ґрадаль, де б він не опинився — в царстві Пресвітера чи деінде; Бавдоліно ж мріяв про це царство дедалі нестримніше, а з ним мріяв І'аббі Соломон, бо там він сподівався віднайти свої десять загублених племен; Поета не вельми обходив Ґрадаль, та й царство його влаштовувало будь-яке; Ардзруні прагнув лиш втекти зі своїх земель; а Абдул, відома річ, думав, що чим далі він віддаляється, тим ближче наближається до предмета своїх цнотливих хотінь.