— А якщо ми відмовимося, — мовив Бавдоліно, — ти підеш і нашепочеш на вухо Фрідріхові Швабському, що ми провинні в смерті його батька.
— Я цього не казав.
— Послухай-но, Ардзруні, ти не та людина, яку я б хотів взяти будь-куди із собою, але в цій нашій нефортунній пригоді будь-хто може стати ворогом іншому. Ще один ворог не робить різниці.
— Насправді чоловік цей буде нам тягарем, — сказав Поет, — нас уже дванадцятеро, а тринадцятий принесе нещастя.
Поки вони сперечалися, Бавдоліно міркував про Хрестителеві голови. Він не був переконаний, що голови ці можна сприймати серйозно, але якщо таки можна, не було сумніву, що вони вартували цілий маєток. Він спустився в кімнату, в якій бачив був їх, і взяв одну з них, щоб уважно розглянути. Вони були добротно зроблені: вирізьблений лик святого, з великими, широко розплющеними очима без зіниць, надихав на побожні помисли. Звісно, сім таких голів укупі аж кричали про їхню фальшивість, але якщо показувати їх по одній, вони могли вселяти довіру. Він поклав голову на скриню і вернувся нагору.
Троє з товариства погодилися прийняти Ардзруні, інші вагалися. Борон сказав, що Ардзруні все ж має вигляд людини високого рангу, натомість Зосиму можна видати за стременного, зокрема з огляду на належну пошану до тих дванадцяти достойних осіб. Поет заперечував, що Волхви або мали по десять слуг кожен, або ж подорожували у великій таємниці самі, а один-єдиний стременний справлятиме кепське враження. А щодо голів, то вони могли б їх узяти, навіть якщо не візьмуть Ардзруні. Тут Ардзруні розплакався, твердячи, що вони справді прагнуть його смерті. Одне слово, прийняття рішення було відкладено на наступний день.
І саме наступного дня, коли сонце було вже високо в небі, а вони майже закінчили приготування, хтось раптом усвідомив, що цілий ранок не було видно Зосими. У ті останні божевільні дні ніхто його більше не пильнував, він теж допомагав сідлати коней і вантажити добро на мулів, і на ланцюг його більше не садили. Кіот помітив, що бракує одного мула, і Бавдоліна немов осінило:
— Голови, — заволав він, — голови! Лиш Зосима, крім мене й Ардзруні, знав, де вони!
Він повів усіх в ту комірчину з головами, і там вони побачили, що й голів залишилося тільки шість.
Ардзруні понишпорив навколо скрині, щоб переконатися, що одна з голів випадково не впала, і відкрив три речі: людський череп, невеличкий і почорнілий, печать з літерою Зет і залишки спаленого сургучу. На жаль, усе було ясно. У метушні того доленосного ранку Зосима вийняв Ґрадаль з ковчега, в який поклав був його Кіот, миттю спустився вниз, відкрив одну з голів, вийняв звідти череп, сховав туди Ґрадаль, знову запечатав накривку своєю печаткою з Ґалліполі, поклав голову на місце, знову піднявся нагору з виглядом невинного янгола і став чекати на слушний момент. Коли він зрозумів, що товариство збирається розділити між собою голови, він зрозумів, що чекати більше не можна.
— Мушу сказати, мосьпане Никито, що попри лють через те, що мене обвели навколо пальця, я відчув певну полегшу, і гадаю, її відчули й усі інші. Ми знайшли винуватця, мерзотника, який, цілком правдоподібно, скоїв мерзотний вчинок, і ми вже не мусили підозрювати один одного. Зосимове ошуканство примусило нас збліднути від гніву, але повернуло нам взаємну довіру. Ніщо не вказувало на те, що Зосима, вкравши Ґрадаль, мав також щось спільне зі смертю Фрідріха, бо в ту ніч він увесь час був прив'язаний до свого ліжка, але це спонукало нас повернутись до припущення Поета, що Фрідріха ніхто не вбивав.
Вони стали радитися. Насамперед Зосима — якщо він утік, коли запала ніч, — мав тепер уже супроти них дванадцять годин фори. Порчеллі нагадав, що вони поїдуть верхи на конях, а він на мулі, але Бавдоліно зауважив, що навколо гори, які тягнуться бозна доки, а гірськими стежками коні йдуть повільніше від мулів. Навскач за ним ніхто не поженеться. У нього як було півдня відриву від них, так і залишиться. Єдине, що вони можуть зробити, це зрозуміти, куди він поїхав, і вирушити у тому ж напрямі.
Поет сказав:
— Він не міг вирушити в бік Царгорода, насамперед тому, що за правління Ісаака Ангела йому буде там непереливки; крім того, тоді йому б довелося перетнути землю сельджуків, з якої ми вибралися з такими муками, і він добре знає, що раніше чи пізніше його там прикінчать. Найрозсудливіше припустити, що він, знаючи напам'ять карту, захоче зробити те, що хотіли зробити ми: прибуде в царство Пресвітера, назве себе посланцем Фрідріха чи ще там когось, віддасть Ґрадаль і потопатиме у почестях. Отже, щоб знайти Зосиму, треба вирушити в напрямі царства Пресвітера і спіймати його по дорозі. Тож вирушаймо, а по дорозі будемо розпитувати, шукаючи сліди грецького ченця, бо ж за милю видно, якої він породи, потім ви нарешті справите мені приємність і дасте вколошкати його, і ми заберемо Ґрадаль.
Читать дальше