Умберто Эко - Бавдоліно

— Можу собі уявити.

— Але мені там подобалося. Там дихаєш на повні груди. Я чимало мандрував, мосьпане Никито, дійшов, здається, аж до Великої Індії…

— Точно не знаєш?

— Ні, не знаю добре, куди я дійшов; точно знаю, що там живуть рогаті люди, а ще люди з устами на животі. Довгі тижні я провів у безкраїх пустелях, на полях, які простягалися туди, куди не сягало око, і завжди почувався в'язнем чогось, що перевищувало силу моєї уяви. Натомість у моїх краях, коли йдеш лісами в тумані, тобі здається, ніби ти все ще в животі у матері, ти не боїшся нічого і почуваєшся вільним. А навіть коли нема туману, коли йдеш і тобі хочеться пити, то просто зриваєш бурульку з дерева, а потім дихаєш на пальці, бо на них повно geloni…

— Чого-чого — що ж там таке смішне?

— Ні, я не мав на увазі gheloioi! [47] Gheloios — грецькою «смішний». Тут у вас навіть слова такого нема, то я мусів вжити своє. Це такі ранки, які утворюються тобі на пальцях і суглобах від великого холоду, вони сверблять, а коли чухаєш їх, то болять…

— Ти говориш про них так, немов тобі приємно це згадувати…

— Холод — це чудово.

— Кожен любить свій рідний край. Продовжуй.

— Гаразд, колись там жили римляни — римські римляни, які розмовляли латиною, а не ви, бо тепер ви теж себе римлянами називаєте, хоч розмовляєте грецькою, але ми вас звемо ромеями або ж Graeculi, [48] Греками (лат. зневажл.). даруй мені на слові. Відтак імперія тих римлян зникла, у Римі зостався тільки папа, і в цілій Італії з'явилося чимало всякого люду, який балакав різними мовами. Люди у Фраскеті говорять однією говіркою, а в Тердоні — уже іншою. Подорожуючи з Фрідріхом по Італії, я чув дуже мелодійні говірки, порівняно з якими наша фраскетська балачка навіть мовою не здається, а лиш собачим гавкотом, але цими говірками ніхто не пише, бо пишуть ще латиною. Тож коли я базграв по цьому пергамені, то, певно, був першим, хто намагався писати так, як ми розмовляємо. Пізніше я став грамотним і навчився писати латиною.

— Але тут — що ти тут написав?

— Як бачиш, живучи серед учених людей, я навіть знав, який то був рік. Я писав у грудні року Божого 1155-го. Я не знав, скільки мені років, батько мій казав, що дванадцять, а мати твердила, що тринадцять — може, їй просто здавалося, що зусилля виховати мене у страху Божому тривали довше. Коли я писав це, мені точно вже завернуло на чотирнадцять. Від квітня до грудня я навчився писати. Після того, як імператор взяв мене з собою, я з ревністю сів за науку, докладаючи до цього всяких зусиль за будь-яких обставин — у полі, під наметом, притулившись до муру зруйнованого будинку. Вправлявся переважно на табличках, рідше на пергамені. Я вже звикав жити, як Фрідріх, який ніколи не пробув на тому самому місці більше ніж кілька місяців, і то завжди лише взимку, а решту року проводив у дорозі, щовечора ночуючи деінде.

— Ну добре, але про що ж ти тут пишеш?

— На початку того року я ще жив з батьком і матір'ю, у нас було кілька корів і город. Один пустельник з тих країв навчив мене читати. Я блукав лісом і болотами, а що був я хлопець з уявою, то бачив єдинорогів і (так я всім казав) мені являвся в тумані сам святий Бавдоліно…

— Ніколи не чув про такого святого. Він справді тобі являвся?

— Це святий з наших країв, він був єпископом у Вілла дель Форо. А чи бачив я його, то зовсім інша справа. Мосьпане Никито, проблемою мого життя є те, що мені завжди плуталось те, що я бачив, і те, що хотів бачити…

— Не тільки з тобою таке буває…

— Так, але ось що зі мною завжди трапляється: варто мені сказати, що я бачив одне, або що я знайшов лист, в якому йдеться про друге (хоч, може, я сам його написав) — а інші немов тільки на це й чекали. Розумієш, мосьпане Никито, коли розповідаєш про щось, що тобі уявилося, а інші кажуть тобі, що все саме так і є, врешті ти й сам починаєш у це вірити. Й отак ходив я по Фраскеті, бачив у діброві святих та єдинорогів, а коли стрів цісаря, не знаючи, хто це, і заговорив до нього його мовою, то сказав, що святий Бавдоліно відкрив мені, що цісар здобуде Тердону. Я сказав це, щоб справити йому приємність, але він захотів, щоб я розповів це всім, а насамперед тердонським послам, і таким робом вони переконалися, що навіть святі проти них, і саме тому він викупив мене в мого батька — не так тими кількома монетами, що їх він йому дав, як тим, що позбавив його рота, який треба було годувати. І це змінило моє життя.

— Ти став його слугою?

— Ні, сином. У ті часи Фрідріх ще не був батьком, і, гадаю, він полюбив мене, бо я говорив йому те, що інші з пошани до нього замовчували. Він ставився до мене так, ніби я був його дитиною, хвалив за перші написані закарлючки, за першу лічбу, яку я навчився робити на пальцях, за відомості, які я здобував про його батька і батька його батька… Іноді він звірявся мені, гадаючи, можливо, що я не розумію.