Умберто Эко - Бавдоліно

— Що ж сталося з тобою нині? — спитав Никита, натужно бредучи по воді, — він був молодший від Бавдоліна, але життя вченого й придворного зробило його товстим, ледачим і млявим.

— Я убив людину. Того, хто п'ятнадцять років тому замордував мого названого батька, найкращого з королів, цісаря Фрідріха.

— Але ж Фрідріх втопився у Кілікії!

— Так всі думали. А насправді його вбили. Мосьпане Никито, ти бачив, як гнівно я розмахував мечем нині ввечері у Святій Софії, але знай, що досі я ніколи не пролив нічиєї крові. Я мирний чоловік. А цього разу мені довелось-таки пролити її, бо я був єдиний, хто міг вчинити справедливість.

— Розповіси мені про це. Але скажи, як сталося, що Провидіння привело тебе у Святу Софію, щоб врятувати мені життя?

— Коли прочани почали грабувати місто, я сховався в якомусь темному закутку. Звідти я вийшов годину тому, коли вже стемніло, і опинився неподалік від Іподрому. Мене майже збив з ніг натовп греків, які тікали з криками. Я відступив у браму напівспаленого будинку, щоб пропустити їх, а коли вони пробігли, я побачив, що їх переслідують прочани. Я зрозумів, що діється, і вмить у голові мені свінула одна істина: так, я латинянин, а не грек, але заки ці озвірілі латиняни це помітять, між мною і мертвим греком не буде жодної різниці. Але ж це неможливо, казав я собі, не може бути, щоб їм забаглося знищити найбільше місто християнського світу, коли воно вже в їхніх руках… Тоді я згадав, що в часи Ґодфруа Булонського, коли їхні предки зайняли Єрусалим і місто перейшло під їхню владу, вони повбивали всіх — жінок, дітей, домашніх тварин, і дяка Небесам, що помилково не спалили ще й Святого Гробу. Нехай то були християни, які захопили місто невірних, але у своїх мандрах я не раз бачив, як християни перерізають одне одному горлянку через якесь дурне слово, і добре відомо, що вже багато років наші священики сваряться з вашими через ту дурню з Філіокве. [46] Філіокве — вчення католицької церкви про ісходження Святого Духа не тільки від Отця (на чому наполягають православні богослови), але й від Сина, що зафіксовано в прийнятому католиками Символі віри. Останній відрізняється від православного тільки тим, що в нього внесено слово «і Сина» (лат. filioqué) стосовно до джерела ісходження Святого Духа («від Отця і Сина, що ісходить»). Та й зрештою, що тут казати, коли вояк захоплює місто, він забуває про будь-яку релігію.

— І що ж ти зробив тоді?

— Я вийшов з брами і пішов, притискаючись до мурів, аж поки не дістався Іподрому. А там я побачив, як в'яне і стає тяжкою матерією краса. Розумієш, відколи я потрапив до міста, іноді я ходив милуватися статуєю тієї дівчини, з точеними ногами, білосніжними руками й червоними вустами, її чудовою усмішкою, її незрівнянними грудьми, коли одяг її і волосся танцювали на вітрі, і дивлячись на неї здалека, я не вірив, що вона з бронзи, бо здавалась вона живою плоттю…

— Це статуя Єлени Троянської. Що ж з нею сталося?

— Упродовж кількох секунд я побачив, як колона, на якій вона стояла, зігнулася, немов дерево, зрубане при корені, і впала на землю у хмарищі пилюги. Вона розвалилася на шматки, тіло залишилося там, а голова закотилася на кілька кроків від мене, і тільки тоді я усвідомив, якою великою була ця статуя. Голову неможливо було обійняти вобидвіруч, і вона дивилась на мене скоса, мов людина, що лежить, з поземим носом і простопадними губами, які, даруй мені, були схожі на те, що мають жінки між ногами, а з очей її випала зіниця, тому здавалося, ніби вона раптом осліпла — Ісусе пресвятий, вона була схожа на цю!

Він відстрибнув назад, піднімаючи звідусіль бризки, бо смолоскип раптом освітив у воді кам'яну голову, на якій стояла колона; голова ця, з десять людських голів завбільшки, теж лежала на боці, напіврозтулені її уста були схожі на вульву, на голові замість кучерів вона мала силу-силенну змій, а лице вкривала смертельна блідота старої слонової кістки.

Никита усміхнувся:

— Вона лежить тут уже віками; це голови Медузи, які невідомо звідки взялися, і будівничі використали їх як цоколі для колон. Ти лякаєшся таких дурниць…

— Я не лякаюся. Це обличчя я вже бачив. Деінде.

Помітивши Бавдолінове хвилювання, Никита заговорив про інше:

— Ти розповідав, як повалили статую Єлени…

— Якби-то лиш її. Повалили усі, геть усі статуї між Іподромом і Форумом, принаймні всі ті, що зроблені з металу. Вони вилазили на них, прив'язували до шиї линви або ланцюги і тягли знизу двома-трьома парами волів. Я бачив, як падали статуї візничих, єгипетські фігури сфінкса, гіпопотама і крокодила, впала й величезна вовчиця з Ромулом і Ремом біля сосків, і статуя Геркулеса; статуя ця така велика, що її великий палець завбільшки з торс звичайної людини — я теж помітив це тільки тоді. А ще — той бронзовий обеліск з пласкорізьбами, зверху якого крихітна жіночка крутиться за вітром…