Умберто Эко - Бавдоліно

— Ми не маємо імператорського відходку в нашому розпорядженні, — сказав Бавдоліно. — То ходімо ж швиденько справимо потребу у дворі. По одному, щоб не залишати цю кімнату без охорони. Може, той Ардзруні й непоганий чоловік, але довіряти ми можемо тільки самим собі.

Через кілька хвилин усі були на місці. Бавдоліно погасив каганець, сказав усім добраніч і спробував заснути.

— Я був стривожений, мосьпане Никито, без жодних на те причин. Спав я неспокійно і після коротких, тягучих снів прокидався, немов прагнучи вирватися зі страхіття. У напівсні я бачив свою бідолашну Коландрину, вона відпила і чорного кам'яного кухля і мертва впала на землю. Через годину я почув шум. Зброярня теж мала вікно, з якого сочилося бліде нічне світло — гадаю, на небі була чверть місяця. Я зрозумів, що то виходить Поет. Може, він недостатньо облегшився. Згодом — не знаю, через скільки часу, бо я то засинав, то прокидався, і щоразу мені здавалося, що минуло небагато часу, але, може, то було не так — вийшов Борон. Потім я почув, як він вернувся, і до мене долинуло, як Кіот шепоче йому, що він теж неспокійний і хоче дихнути свіжим повітрям. Але, по суті, моїм обов'язком було стежити за тим, хто захоче ввійти, а не хто виходить, і я розумів, що всі ми були у напрузі. Далі вже не пам'ятаю, я не почув, коли повернувся Поет, але задовго до світанку всі глибоко спали, і так я їх і побачив, коли остаточно прокинувся з першими променями сонця.

У зброярні вже переможно сяяв ранок. Кілька служників принесли вино і хліб, а ще — кілька місцевих фруктів. Хоч Бавдоліно й попередив їх, щоб вони галасом не турбували імператора, усі гомоніли, сповнені доброго настрою. Через годину Бавдолінові здалося, що вже досить пізно, хоч Фрідріх і просив його не будити. Він постукав у двері, але відповіді не було. Він постукав ще раз.

— Спить, як убитий, — засміявся Поет.

— Я боюся, що йому, може, стало погано, — наважився Бавдоліно.

Вони постукали знову, сильніше. Фрідріх не відповідав.

— Вчора він здавався справді виснаженим, — сказав Бавдоліно. — Може бути, його схопила якась недуга. Вибиймо двері.

— Спокійно, — сказав Поет, — вивалити двері, які захищають сон імператора, це святотатство!

— Вчинімо святотатство, — сказав Бавдоліно. — Усе це мені не подобається.

Вони безладно натисли з розмаху на двері, але ті були міцні, і таким же міцним був, мабуть, засув, на який вони були закриті.

— Ще раз, усі разом, на мою команду один удар плечем, — сказав Поет, який вже зрозумів: якщо імператор не прокидається, коли висаджують двері до його опочивальні, то цілком очевидно, що спить він якимсь підозрілим сном. Двері не піддавалися. Поет пішов розбудити Зосиму, який спав на ланцюгу, і розставив усіх у два ряди, щоб вони всі разом з розбігу натиснули на обидві стулки. За четвертою спробою двері піддалися.

І вони побачили бездиханного Фрідріха, який лежав посередині кімнати майже голий, так, як він уклався був у ліжко. Поруч з ним лежав перекинутий Ґрадаль — порожній. У коминку була сама жужелиця, немов він горів, а потім погас. Вікно було зачинене. В опочивальні панував запах спаленого дерева і вугілля. Кашляючи, Борон пішов відчинити вікно, щоб впустити повітря.

Гадаючи, що хтось, може, пробрався сюди і все ще криється в кімнаті, Поет з Вороном поквапилися з мечами наголо обшукати кожен закуток, а тим часом Бавдоліно, ставши навколішки біля тіла Фрідріха, підняв йому голову і легенько бив по щоках. Бойді згадав про чудодійний засіб, придбаний у Ґалліполі, відкрив оправу свого персня, силоміць розтулив губи імператора і вилив йому рідину в рот. Фрідріх зоставався бездиханним. Лице його було землистого кольору. Раббі Соломон нахилився над ним, спробував було відкрити йому очі, помацав його чоло, шию, зап'ястя, а тоді, тремтячи, мовив:

— Чоловік сей мертвий, і хай Пресвятий, благословенне прісно ім'я його, помилує його душу.

— Христебожепресвятий, цього не може бути! — заволав Бавдоліно. Він нічого не тямив у медицині, та не міг не усвідомити, що Фрідріха, священного римського імператора, хранителя пресвятого Ґрадаля, надії християнського світу, останнього законного спадкоємця Цезаря, Авґуста і святого Карла Великого більше нема. Він одразу залився слізьми, вкриваючи поцілунками це бліде обличчя, називаючи себе його улюбленим сином, у сподіванні, що той почує його, а відтак зрозумів, що все марно.

Він підвівся, гукнув друзям, щоб вони добре всюди зазирнули, навіть під ліжко; вони шукали потаємних ходів, простукали всі стіни, але очевидно було, що ніхто тут не ховався ні тепер, ні раніше. Фрідріх Барбаросса помер в герметично замкненій зсередини і надійно захищеній його відданими синами ззовні кімнаті.