Умберто Эко - Бавдоліно

— Це кімната сторожі, про яку я тобі казав, — сказав він, — і якщо говорити, наблизивши вуста до цього отвору, то буде чутно у твоїй кімнаті.

— Мені б хотілося подивитися, як це працює, — мовив Фрідріх. Бавдоліно пожартував, що вночі він прийде сюди, щоб привітати його, коли він спатиме. Фрідріх засміявся і сказав, що краще ні, бо в цю ніч він хоче спокійно відпочити. — Хіба що, — додав він, — тобі треба буде остерегти мене, що через комин сюди лізе султан Іконійський.

Ардзруні провів їх через коридор, і вони ввійшли у залу з високим склепінням, де мерехтіли відблиски і підносилися клуби пари. Там були казани, в яких кипіла якась розплавлена речовина, реторти та лембики, і ще чимало інших чудернацьких посудин. Фрідріх спитав, чи Ардзруні добуває золото. Ардзруні усміхнувся і сказав, що то байки алхіміків. Але він уміє наносити на метали позолоту і виробляти еліксири, які хоч і не дають вічного життя, зате трохи продовжують те коротке життя, яке випало нам на долю. Фрідріх сказав, що не хоче куштувати їх:

— Бог визначив нам тривалість нашого життя, і треба покоритись його волі. Може, завтра я помру, а може, доживу до ста літ. Усе в руках Господа.

Раббі Соломон зауважив, що то дуже мудрі слова, і вони вдвох завели розмову про божественні закони: Бавдоліно вперше чув, щоб Фрідріх говорив про такі речі.

Поки вони бесідували, Бавдоліно краєм ока помітив, як Зосима крізь невеличкі двері ввійшов у сусіднє приміщення, а за ним стривожено поквапився Ардзруні. Боячись, що Зосима знає якусь щілину, крізь яку він міг би втекти, Бавдоліно пішов за ними й опинився у невеличкій кімнаті, де була тільки скриня, а на ній — сім позолочених голів. Усі вони стояли на цоколях і зображали те саме бородате лице. У них можна було впізнати покрівці для реліквій, бо видно було, що голова розкривалася, наче футляр, але краї накривки, на якій намальовано було обличчя, ззаду були закріплені печаттю з темного сургучу.

— Чого тобі тут треба? — спитав Ардзруні у Зосими, не помітивши Бавдоліна.

Зосима відповів:

— Я чув, що ти фабрикуєш реліквії, і саме для цього тобі потрібне все це чортовиння для позолоти металів. Це голови Хрестителя, правда? Я немало їх бачив, а тепер точно знаю, звідки вони.

Бавдоліно з делікатності кашлянув, Ардзруні рвучко обернувся й прикрив собі долонями рот, а очі йому аж закотилися від страху:

— Прошу тебе, Бавдоліно, не кажи нічого імператорові, бо він звелить мене повісити, — тихим голосом сказав він. — Справді, це релікварії зі справжньою головою святого Йоана Хрестителя. Кожен з них містить череп, обкурений димом так, що розміри його зменшилися і він виглядає давнім. Я живу на землі, де нема природних дібр, нема полів, які можна було б засівати, нема худоби, і засоби мої обмежені. Так, я фабрикую реліквії, і на них є чималий попит і в Азії, і в Європі. Досить, щоб дві такі голови опинилися на великій відстані одна від одної, приміром, одна в Антіохії, а друга в Італії, і ніхто не помітить, що їх дві. — Він усміхався з улесливим смиренням, немов благаючи розуміння за цей, по суті, неважкий гріх.

— Я ніколи не мав тебе за чеснотливого чоловіка, Ардзруні, — відказав сміючись Бавдоліно. — Не будемо чіпати твоїх голів, але ходімо чимшвидше звідси, інакше решта, включно з імператором, щось запідозрить.

Вони вийшли, а Фрідріх саме завершував свій обмін філософськими рефлексіями із Соломоном.

Імператор спитав, які ще дивовижні речі може показати їм господар, і Ардзруні, палко бажаючи вивести їх чимшвидше з цієї зали, повів їх у коридор. Там вони підійшли до замкнутих дверей з двома стулками, біля яких стояв вівтар, схожий на поганські жертовники, рештки яких Бавдоліно не раз бачив у Царгороді. На жертовнику лежали в'язки хмизу й сушняку. Ардзруні покропив їх в'язкою, темною рідиною, взяв один зі смолоскипів, які освітлювали коридор, і запалив цей стос. Вівтар притьмом спалахнув, і за кілька хвилин з-під землі почулося щось немов легке бурління, повільний скрип, а тим часом Ардзруні, піднісши руки, виголошував якісь формули якоюсь варварською мовою, але раз у раз позирав на своїх гостей, немов даючи їм зрозуміти, що він уособлює жерця або чорнокнижника. Врешті, на здивування всіх присутніх, стулки дверей відчинилися, хоч ніхто їх не торкався.

— Чудеса гідравлічного мистецтва, — гордовито всміхнувся Ардзруні, — яким я захоплююся, йдучи слідами мудрих александрійських механіків, що жили багато століть тому. Це дуже просто: під жертовником є металева посудина з водою, яку підігріває вогонь на вівтарі. Вона перетворюється на пару, і через сифон, який є не чим іншим, як зігнутою трубкою, якою вода перетікає з місця на місце, пара ця наповнює відро і, охолоджуючись, перетворюється на воду; своєю вагою ця вода примушує відро опуститися вниз; а відро, опускаючись, через невеличкий блок, до якого воно прив'язане, рухає два дерев'яні циліндри, а вони вже безпосередньо тиснуть на завіси дверей. І двері відчиняються. Просто, правда?