Павло Загребельний - Дума про невмирущого

— Праве око забруднене, можливо, травмоване, але без помiтних пошкоджень, — знову пролунав бiля Андрiя той самий дiвчачий голос. — В рогiвцi лiвого ока маємо металевий осколок.

— Мали осколок. Тепер його там немає, - перебив професор.

— Так, осколка немає, - квапливо згодилась дiвчина. — Отже, тепер треба забезпечити заживання ранки.

— Що ви будете робити зараз? — допитувався професор.

— Треба промити очi.

— Промивайте.

Знову тi самi холоднi тонкi пальцi забiгали бiля Андрiєвих очей, обережно пiдiймаючи повiки, прикладаючи м'якi вологi тампони. Роздивитися дiвчину Коваленко не мiг, бачив лише її руки, бiлi й нiжнi, та й то якусь мить, бо довго дивитися вiн ще не мiг: заважав бiль.

— Тепер треба трохи припекти ранку ляпiсом, — сказала студентка, витерши Андрiєве обличчя.

- А тодi? — поцiкавився професор.

— Тодi пов'язка з сульфiдiн-вазелiном.

— Робiть.

Практикантка мазнула чимсь по рогiвцi лiвого ока, i Андрiй навiть засичав од болю.

— Що ви робите, чорти його бери! — крикнув професор. — Ви ж випечете йому око!

Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали її товаришi, мовчав i Андрiй. Тодi вiдчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще одна i ще.

— Що з вами? — пiдвiв вiн голову, намагаючись розплющити праве око i глянути на студентку. — Ви плачете? Не треба.

Але ним уже заволодiв професор. Вiн швидко приклав мазь i став забинтовувати Коваленковi очi, так i не давши йому змоги роздивитися студентку.

— Навiщо ви на неї так, товаришу професор? — сказав Андрiй, — Вона ж ще недосвiдчена… Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак… не зумiв…

— Лiкувати людей i стрiляти з гармат — рiзнi речi, — сердито буркнув професор.

— Ви, мабуть, погано уявляєте собi, що означає стрiляти з гармат, зухвало кинув Коваленко.

— Припинiть розмови, хворий! — гримнув на нього професор. — Ви забули, де перебуваєте!

— А ви забуваєте, кого ви лiкуєте! — схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. — Сидять тут, у тилу, понiмаєш…

I вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх слiз, i подруги втiшали її, як могли.

— Сестра, — пролунав голос професора. — Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого!

За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтальної бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинської мови, перший том «Естетики» Гегеля, "Гаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Iсторiю вiйськового мистецтва" Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класичної лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерiї, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було.

Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороняє йому читати.

— Хай сам прийде й заборонить, — зухвало вiдповiв Андрiй.

— Якби ж ви в нього один.

— Ну, то й хай доглядає iнших, а про мене не турбується.

— Я скажу професоровi, що ви не слухаєтесь.

— Будь ласка.

Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрiєвi, звернувся до сестрин:

— Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив?

— Я говорила, — спробувала виправдатися сестра.

— А я сказав, що без книжок не можу, — перебив її Андрiй.

— Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, зiтхнув професор.

— Злякали! — засмiявся Андрiй. — Та я лише про фронт i думаю.

— А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армiї? Примружився професор. — Це вже називається знаєте як?

— Як же? — пiдвiвся на лiкоть Андрiй.

— Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.

— Знаєте що, товаришу професор, — роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. — ви мене не лякайте отими латинськими словами. I фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? I взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?

Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.