Павло Загребельний - Дума про невмирущого

— Лiворуч!

Нiмець скосив на Андрiя око, мiцно стиснув губи, але крутнув руля влiво. Коли трохи проїхали по дорiжцi, Андрiй знову поклав нiмцевi на плече руку й сказав:

— Отут знову влiво.

— Але ж там немає дороги! Як менi там їхати? — спробував заперечити водiй.

— А ти їдь так, як до вiйни їздив, — спокiйно порадив йому Андрiй.

Машина круто повернула i загуцикала по бездорiжжю. Андрiй примушував шофера кiлька разiв змiнювати напрямок, вони заглиблювалися в гори далi й далi i зупинилися лише тодi, коли машину щiльно обступив густий сосновий лiс.

— Тут будемо вiдпочивати! — вiдчинивши кабiнку, гукнув Андрiй.

Цiлий день вони ховалися в глухих лiсових нетрях. Виставили вартових. Вогню не розкладали. З'їли по шматку хлiба з маргарином i ковбасою, якi вони взяли з тих запасiв, що були у конвоїрiв у барацi. Нагодували й шофера, хотiли завести з ним розмову, але вiн, побачивши на френчах своїх пасажирiв великi лiтери SO, тiльки мукав, надимав щоки й червонiв.

— Киньте його, — засмiявся Антропов. — Хай з нього переляк вийде, тодi, може, й поговорите.

Увечерi, як добре стемнiло, Андрiй скомандував рушати далi. Довго вибиралися на шосе. Кiлька разiв доводилося злазити з машини й розшукувати ранковi слiди. I ось знову гримотить машина в наповнених туманом долинах i серед кiстякiв гiр. Знову мовчазний водiй втiкає вiд страшних руських, а вiн тепер уже твердо знає, що це — руськi.

До Фельсберга вони не доїхали. Десь поблизу Бад-Вiль-дунгена, запримiтивши мiст через Едер, Андрiй звелiв шоферовi повертати праворуч.

— Але ж це не Кассель! — вигукнув нiмець. — Кассель на пiвночi, а ми їдемо на пiвдень.

— Знаю сам, що на пiвночi, а що на пiвднi, — сказав Андрiй. — їдь.

Вiн хотiв добратися до автостради, яка вела через Тюрiнгiю на Дрезден. Автострада перетинала маленькi рiчки, мости, якi навряд щоб охоронялися, крiм того, потрапивши на Дрезденську автостраду, вони залишали далеко злiва провiнцiї Саксонiя-Ангальт i Бранденбург, де охороннi загони СА i СД були особливо пильними.

Вони мчали на пiвдень без зупинок, без затримок, надiйно вкритi темною нiччю. Десь далеко позаду вже знали про те, що з штрафної залiзничної команди втекли всi радянськi офiцери, якi були там, але нiхто не знав, що в самому центрi Нiмеччини, несамовито поглинаючи новi й новi кiлометри асфальтованих шосе, мчить кудись дивовижний автопоїзд з утiкачами. Концентричнi кола тривоги в зв'язку зi зникненням сорока семи полонених радянських офiцерiв розповсюджувалися повiльно, мляво, i гримотлива машина вже давно випорснула з окресленого ними простору. Десь ще писалися рапорти, десь ще тривали довгi телефоннi розмови, десь стукали високими твердими закаблуками офiцерських чобiт, перш нiж почати своє повiдомлення про втечу руських, гаркали: "Хайль Гiтлер!" А тут були свист вiтру, тьмянi розливи асфальту й бетону по вологiй веснянiй землi i шалений бiг вугластого громаддя гуми, металу й дерева, серед якого причаїлися такi небезпечнi для отих, що гаркали "Хайль!", люди.

I враз велетенське вогняне лезо розпанахало нiч навпiл. Десятки сонць запалали високо вгорi й тихо попливли до землi, виливаючи па неї потоки бiлого тремтливого свiтла.

— Що воно за чортiвня? — нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрiй,

— Американськi лiтаки, — вiдповiв той. — Кинули освiтлювальнi ракети. Зараз будуть бомбити,

— Що ж тут бомбити? — не зрозумiв Андрiй. — Оте село?

Справдi, попереду, неподалiк од шосе, виднiлося невеличке село, а за ним темнiли гори. Лiворуч стелився зелений пустинний луг. Здається, нiяких об'єктiв для повiтряного нападу немає. А втiм, хiба знаєш. Може, саме пiд отими круглими темними буграми розташувався який-небудь авiацiйний або танковий завод? I, можливо, лiтаки саме тут лишать свiй смертоносний вантаж. Самотня освiтлена машина на пустельнiй дорозi послужить їм прекрасною цiллю. Тож подалi звiдси, з цього осяяного мертвим свiтлом кола, з-пiд цього неба, в якому десь пропливають металевi птахи союзникiв. Андрiй глянув на водiя, щоб сказати йому про небезпеку. Але той сам дивився на Коваленка, i смертельна блiдiсть заливала його неголенi щоки. Губи його ворушилися, намагаючись вимовити якесь слово. "Боїться, — подумав Андрiй, — та й хто б тут не злякався".

— Давай натискуй, — гукнув вiн шоферовi, — вискочимо з цього чортового кола!

I аж тодi нiмець спромiгся вимовити те, що хотiв:

— Немає бензину.

— Що-о? — заревiв Андрiй i сам злякався свого голосу. — Куди ж ти його подiв?

— Кiнчився, — знизав плечима шофер.