Геза Гардоні - Зірки Егера

Гергей вибіг на мур і, захистившись щитом, подивився вниз. Біля підніжжя муру копошився ворожий загін, недосяжний пострілам ні згори, ні збоку. Угорці намагалися діставати їх списами крізь щілини, але турки відскакували й притискалися до муру або ж сідали навпочіпки якраз у тих місцях, де не було щілин. Одні тримали в руках мішки, інші — каміння. Мішками й камінням вони намагалися позатуляти бійниці, щоб угорці не могли стріляти в них.

Обложенці виштовхували каміння і мішки й кололи турків списами.

Та тільки-но угорський спис висовувався назовні, турки хапали його по двоє і по троє і, вхопивши, намагалися вирвати. Здалеку могло здатися, що вони пиляють дрова: тягнуть списа до себе, штовхають назад; і врешті турки вихоплювали його.

Угорці лаялися.

— Гей, та що ж ви! — гукнув Гергей униз солдатам.— Он вогонь горить. Засовуйте в нього списи!

І справді, коло самого муру палало вогнище. Чоловік двадцять солдатів підскочили до нього і, позасовувавши в жар списи, порозпікали їх до червоного.

А турки вже приготувались і, посміюючись, чекали нової здобичі.

Раптом із щілин висунулося зразу двадцять списів.

— Є!

Турки схопилися, та тільки долоні собі пообпікали їхню злу лайку угорці зустріли дружним реготом.

Дванадцяте жовтня. Середа.

Турки подірявили всю фортецю. Тридцять два дні обстрілюють її то з півночі, то з півдня, то з одного, то з іншого боку.

Турецьких ядер у фортеці стільки, що обложенці кроку не ступлять, щоб не спіткнутись об котресь. Щоб не натикатися на них під час штурму, селяни березовими віниками відмітають дрібні ядра вбік, а великі підтягують до гармат і на мури.

Поміж Новою і Земляною вежами в мурі зяє пролом, схожий на римську цифру V. Частина Казематної вежі повалилася. Земляна вежа вся в дірочках, мов осине гніздо. Від вежі Бойкі вціліли тільки дві стіни. Наріжна вежа зверху донизу нагадує струхлявіле дерево. Тину більше нема, лиш де-не-де збереглися окремі шматки. На місці внутрішніх будівель стоять похилі стіни без дахів. У палаці жилими лишилися тільки три кімнати, та й до них уже попадає дощ. Ринкова площа теж змінилася. Вона перерізана впоперек довгими й глибокими ровами. Коли турки ведуть обстріл, обложенці ходять цими ровами; а як стрілянина вщухає, «перекидають через рови містки й дошки.

А за мурами фортеці виють злі вовки.

Мури тепер лагодять не лише ночами, а й удень. Пробоїни, виломи, наскільки вдається, затуляють колодами й дошками. Камінням лише підпирають.

Біля Старих воріт Мекчеї сам носить каміння, підбадьорює втомлених, каже, що бог допоможе захисникам фортеці. Вже й зараз видно, що штурм буде шалений. То Добо, то Гергей, то Мекчеї обдивляються мур. Усім трьом ясно, що Наріжна вежа не захист для воріт. Потрібні ручні гранати. Їх укладають на дерев'яні помости, до проломів ставлять досвідчених стрільців.

Гергей зайнятий виготовленням просмолених вінків, вогняних гранат і хрестовин. Він поспішно розсилає їх у всі кінці фортеці.

Золтаї замуровує виломи на Шандоровській вежі.

Фюгеді стежить за тим, як заплітають ланцюгами пробоїни в Новій вежі.

Добо встигає бути всюди — він носиться верхи. Для його коня залишено місце під помостами і вздовж фортечних мурів. І все ж йому частенько доводиться скакати під кулями. Капітан фортеці пильнує, аби всюди робота йшла рівномірно. За ним слідом поспішає зброєносець Балаж — він розвозить накази капітана. Балаж скаче на останньому вцілілому турецькому коні. Решта сім коней зброєносців уже підстрелено.

Того дня і Пете сів на коня. Нога в нього забинтована до коліна. Він блідий, але вуса стирчать так само хвацько. Замість Пете біля Старих воріт командує Мекчеї, а Пете замість Мекчеї очолює резервні війська.

Дзвінким голосом підбадьорює він солдатів:

— Турки гризуть наші мури вже тридцять два дні, та хоч би всі вони сюди позбігалися, ми й так їх усіх до одного пошлемо в пекло! Королівські війська запізнюються, але вони прийдуть! А про хоробрість нашу вже говорить весь світ. Мине сто років, але й тоді ще замість слова «хоробрий» будуть казати «егерчанин».

Побачивши, що довкіл промовця зібрався цілий натовп, Добо затримався на хвилину послухати, про що Пете говорить.

При його останніх словах Добо усміхнувся і сказав старому Цецеї, який стояв поруч:

— Через сто років? Тільки й діла в людей буде, що згадувати, які в егерчан були вуса!

Правда, сказав він це радше собі, аніж Цецеї. Та, наче зніяковівши, що заговорив уголос, пробурмотів: