Геза Гардоні - Зірки Егера

— Солому, тільки солому! — командував Добо.

Проолієні солом'яні вінки, палаючи, летіли на дерев'яні накриття. Покидавши списи, на яких трималися накриття, турки прожогом тікали від розбурханого вогню.

— Щасливої дороги! — гукали їм навздогін обложенці.

Але це була лише коротка передишка. Бо ледве встигли відбити першу хвилю атаки, як турецькі гармати знову взялися бити по тинах.

Щоб уберегтися від ядер, Добо наказав усім залягти. Турецьким гармашам удалося збити два стовпи, які підпирали тин. Тин похитнувся і на протязі сорока сажнів з тріском і скреготом вигнувся назовні.

Ще один удар у стовпи, і весь тин полетить униз.

— Беріть кирки! — вигукнув Фюгеді.— Хапайте ланцюги, линви!

П'ятдесят чоловік зачепили кирками вигнутий тин, пустили в хід ланцюг, вірьовки, нові стовпи й кілки. Невдовзі тин випрямився і став на своє місце.

А в цей час Добо вже був на вежі Бойкі, де обложників зустрічав Гергей. Там стояв сморідний запах смоли, підгорілого волового сала і порохового диму.

Турки покладали великі надії на пошкоджену посередині вишку наріжної вежі. Оволодіти Темешваром їм допомогла пошкоджена вишка, і вони вважали запорукою успіху захоплення фортечних вишок: бо ж під час першого приступу їм не вдалося в них закріпитися.

До стіни вишки турки наносили землі, а земляний насип не підпалиш.

— Йдуть! Ідуть! — почулися схвильовані голоси обложенців.

Турки, накочуючись рядами, видиралися вгору під широкими накриттями.

Скільки не скидали на них просмолені й проолієні вінки, вони все ж вилізли на вишку вежі.

— Аллах акбар!

— Бий! Рубай!

З кірайсекеського боку на мур видиралися тисячі озброєних турків.

На верхівці вежі з бійниць і щілин висовувалися кирки і списи: угорці відштовхували, рубали і підчіплювали накриття.

Але й турки не дрімали. З-під накриттів примудрилися стріляти. Знизу кидали в обложенців списи, гранати, стріли.

Закуті в панцир сипахи, нехтуючи смертю, вискакували на мур і, хапаючи руками в залізних рукавицях списи і кирки, ламали й викидали їх.

Поки угорці вибивали кирками й обушками сипахі в панцирах, на мур повидряпувались і яничари.

— Аллах! Аферін!

А вже за хвилину накриття, обтягнуте коров'ячою шкурою, було підняте на майданчик вежі, і тридцять-сорок яничарів лежачи і з коліна розстрілювали з-під нього угорців, які билися на вежі.

— Аллах! Аллах! — лементували на все горло знавіснілі турки.

— Перемога близько! — ревіли ясаули.

З голови Добо впав шолом, і він з непокритою головою помчав до гармат.

Угорці, які стояли на вежі, нічого не могли зробити з яничарами, котрі вже юрмилися над ними — вишка відокремлювалася від вежі дощаним настилом, а дошки зіштовхнути не вдалося б, оскільки на них тупцяли яничари.

— Виходьте! — гукнув Гергей своїм солдатам, побачивши, що Добо повертає гармати.

Не звертаючи уваги на яничарські рушниці, він і сам теж вхопився за кирку. Зачепив нею один спис, що ним підтримували накриття, і потягнув на себе.

Оторопілі захисники вежі побачили, що вишка зайнята турками, і сипонули вогненним градом на голови яничарів, які ще видиралися на вишку.

Добо помітив, що зв'язок між яничарами увірвався.

— Повертай гармату донизу! Вогонь!

Гармату повернули на яничарів, що піднімалися по насипу. Вирвалось полум'я, всіх оглушив страшний гуркіт.

Яничари не дуже побоювалися гармат. Не так уже й багато шкоди завдадуть два-три ядра! Та й до гуркоту вони звикли. Але гармати в Добо були не прості, а заряджені картеччю і зразу збивали по десять-двадцять турків.

Нажахані яничари почали відступати.

— Вогонь! Вогонь! — лунав зверху голос Гергея.

На яничарів, що застрягали на покрівлі вишки, полетіли просмолені солом'яні вінки. Турки заметушилися, забігали, але зброю вже мали розряджену, а знову заряджати її не було часу.

Вогонь і полум'я вирували. З лементом і ревом вистрибували яничари з вишки. Добре ще тим, хто падав на турецький бік,— ті одразу розбивались. Одначе й ті, хто вскочив до середини фортеці, теж не довго пожили на світі: з ними живо розправились на місці, та ще й так, що жодна кісточка не лишилася цілою.

Увечері і вночі турки штурмували Земляну вежу.

Земляна вежа була споруджена на кам'яній вежі, яка стояла в північно-західній частині міста.

Турки перерили довкіл цієї вежі всю землю, намагаючись прорити під нею хід. Та де там! Фортечний мур тут виростав з кам'яної основи, яка йшла на двадцять сажнів углиб. Можна було подумати, що в якісь далекі, предковічні часи фортецю починали будувати не на пагорбі, а в долині, а пізніше якийсь інший народ затоптав стару фортецю землею і звів над нею свою. І тільки потім прийшов народ, у якого королем був Іштван Святий, і спорудив над цією подвійною фортецею сьогоднішню твердиню.