Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Стефан пожував беззубим ротом.

— Пиши житія. Конче треба, брате.

Ігумен тихо вийшов. І немовби увесь світ Несторів забрав з його келії. Виколиханий, виплекании світ, що народився в його душі від тих старих зжовтілих сувоїв пом'ятих пергаменів, які невідь-коли потрапили ще до рук Іларіона-Никона.

Ходив по тісній келії — од стола до дверей, туди й назад… Кому оповісти про свою журу? «Людина самотня на всьому світі й іншої немає, ні сина, ні брата немає в неї, і всім трудам її немає кінця…» — мовив мудрий Екклезіаст! Іще таке він казав: «Не будь духом твоїм поспішливим на гніві, бо гнів гніздиться в серці тупиць…»

Не буде Нестор гніватись ні на кого. Екклезіаст охолодив його серце. Екклезіаст… В його повчаннях немає і згадки про божий промисел… Як потрапив він у сонм святих? Сей мудрець тужить за короткочасним життям, кличе не до молитв і посту, а до праці і знань. «Все, що може рука твоя робити, по силах своїх роби, тому що в могилі, куди ти підеш, нема ані роботи, ані розмислу, ані знання, ні мудрості…» Екклезіаст в чомусь нагадує йому невсипущого Великого Никона.

Колись Нестор убоявся сих повчань Екклезіаста — єретичні вони в усьому. Тепер же, в хвилину гніву чи розчарування, вчитувався у них. Не треба чекати, мабуть, і йому раю на небі, а треба жити на землі так, як учить сей проповідник.

«І похвалив я веселощі; бо немає кращого для чоловіка під сонцем, яко їсти, пити і веселитись, це супроводжує його в трудах, во дні життя його, котрі дав йому бог під сонцем…»

Нестор зітхнув. От і йому треба повеселитись нині, випити добрий келих червоного вина (десь, певно ж, приховав келар у трапезній). І подумати, як написати житія Бориса і Гліба. Правду мовив ігумен: сіє конче потрібно, щоб цим кривавим братовбивством нагадати сущим князям, котрі занесли один над другим свої мечі… Все, що відаєш, що можеш, — треба зробити тут, на цьому грішному білому світі, бо на тому, як сказано, немає ані роботи, ані знання, ні мудрості…

Перебрав свої пергамени, зв'язав у два вузлики. Один віддасть диякону Івану — хай заховає подалі, інший залишить у себе. Колись повернеться…

А нині — про перших руських святих Бориса й Гліба — слово його. Треба подумати, треба серце своє налаштувати… Борис і Гліб… Сини самодержця всієї землі Володимира Хрестителя… Сини від четвертої жони — болгарки. А Святополк — від грекині- розстриги, жони брата його Ярополка, яку Володимир, убивши Ярополка, узяв собі в жони. А ще були в нього жони — Рогніда і грекиня-царівна Анна… Та не про них нині мова…

П'янкий трунок щойно розпуклих бруньок ударив в обличчя. А навколо — золотисто-волохаті сонечка грядуниці… Найперша весняна квіть. Немовби Ярило розсипав по зеленій траві золотисті вінчики квіток. Ох, що се він, грішний? Ярила, поганського бога, згадав. Прости душу його язичеську! Не вина його, що десь у заглибинах пам'яті лишився і Ярилів день, і Перунове огнище, і пісні- заклинання… Не відірватись йому отак раптово од свого кореня… своїх поконів прадідівських… своєї землі….

— Наславе! Наслане!..

Чи йому вчувається знайомий оклик у тонкому шарудінні вітру в молодій травиці? Чи се прилетіло із спомином?..

Оглядівся — ніде нічого. Пам'ять його розворушилася. А серце аж застукотіло! Даремно… Се, певно, винен Екклезіаст: «І похвалив я веселощі…»

Немає йому вороття назад, у суєтний світ. Немає діла до земних радощів і бід…

— Наславе… Насла-ве… — Уже ближче. Той самий… голос… Десь унизу, під кручею, на якій він стоїть, щось дряпалось.

Перехилився туди.

Хапаючись за гілляччя кущів, зриваючись із прямовисся, обсипаючись землею, нагору вибиралась жінка. Не могла подолати останніх п'ядей — з-під її ніг обсипалась глина, й жінка ковзалась униз.

Нестор швидко одв'язав з чересел широкий шкіряний пасок, який носили усі ченці, кинув до неї кінець. Жінка міцно ухопилась і вибралась до нього на плаский верх кручі.

Задихана, обсипана землею, перед ним стояла Гайка.

— До тебе я, Наславе…

Нестор був ошелешений. Не міг мовити й слова. Не міг підняти очей на неї. Нова спокуса наслана від бога? За які гріхи? За Екклезіаста?..

Нарешті повернув до неї обличчя. Але очима пас землю.

— Пробач… отець Нестор… Ісповідуй мене… — шепотіла гаряче. — Г рішна єсмь… На душі важко….

— Пощо крадешся, яко проскупиця [42] Проскупій — злодій. ? — строго спитав, ховаючи за тією строгістю терпку млість у тілі. Краєм ока зиркнув у її розпашіле лице, в пухнасті вії й віночок тугих кіс на голові, прикритих тонким шовковим убрусом.