Анатолий Димаров - Божа кара

Дружина моя теж, мабуть, в такі хвилини думала про Англію. І дивилася куди завгодно, тільки не на мене. Бо в найвідповідальнішу мить могла скинути мене з себе й сказати:

— Зачекай, он щось повзе по стелі!

А потім, коли з’ясовувалось, що то їй просто привиділось, здивовано запитувала:

— Ти чого одвернувся?

— Нічого! — буркав я в байдуже біліючу стіну.

— Ну, то давай спати. — Й одразу ж засинала з відчуттям виконаного обов’язку.

Як вона змогла завагітніти — не пояснити, мабуть, і найдосвідченішим гінекологам.

Для Наді ж секс був не закускою, а тією основною стравою, заради якої й варто жити на світі. За кілька хвилин вона так мене обробила, що од мене, здавалось, не лишилось нічого, окрім оболочки тілесної. Лежав оглушений, солодко спустошений. Чомусь згадав бачену колись статуетку індійської богині кохання. Аж тепер зрозумів, чому вона була шестирукою. Для того, що виробляла Надя зі мною, двох рук було явно замало.

Вона ж скинула ковдру, потягнулася голим тілом богині:

— Ох, як хороше!

Цілувала й питала:

— Ти мене будеш любити?

Й не давала мені відповісти:

— Будеш, ніде ти не дінешся. Адже я не просто жінка, я — відьма.

А я все ще лежав, не в спромозі поворухнутись. Відчуття, що вперше по-справжньому пізнав жінку, все більше оволодівало мною.

В ту ніч я так і не пішов додому. Коли Надя, врешті награвшись, задрімала, я став обережно вислизати з-під ковдри. Та не встиг узяти сорочку, як вона розплющила очі й спитала:

— Ти куди?.. Не здумай сю ніч мене покидати. — І розсміялася так, наче щойно й не дрімала: — Повинна ж я до кінця розквитатися з тобою за оті три карбованці!..

І до самого ранку ще кілька разів віддавала мені отой борг…

І ту ніч, і другу, і третю, і четверту, і п’яту я проводив у Наді. Поспішав по роботі до трамвайної зупинки і ще здалеку бачив червону шапочку, що чекала на мене. Брались за руки і отак до трамвая й заходили, притулені одне до одного, відгороджені невидимим муром від людей, які товпились, штовхалися, продиралися й лаялись, — нам було світло й хороше, нас зовсім не обходив похмурий цей люд, що злісно клубочився довкола, — ми бачили тільки одне одного, дихали одне одним.

На шостий вечір, коли ми зійшли на зупинці, Надя спитала:

— То куди ми сьогодні підемо?

— Як куди? — здивувавсь щиро я. — Звісно ж, до тебе.

— А тобі не набридло моє ліжко?

Я відповів, що не набридло.

— А мені вже набридло. Я хочу переспати сю ніч на твоєму ліжкові.

У мене, мабуть, був такий ошелешений вид, що вона розсміялась:

— Мушу ж я полежати на місці твоєї дружини! Чи ти, може, не хочеш?

Ну що я мав їй відповісти? Що я дуже боюся своєї дружини? Що при одній лише згадці про неї у мене п’яти холонуть? Чи міг я це їй сказати?

— То йдемо? Чи мені самій вертатись до себе?

Самій? Без мене? Цього я не міг допустити!

Та й дружина ж повернеться не раніше ніж за два тижні. То що мені може загрожувати?

— Їдемо, — нарешті зваживсь я. — Тільки знаєш… мені незручно про це казати…

— Що саме?

— Розумієш, навпроти нас живе сусідка, яка товаришує з моєю дружиною. Не доведи Господи, побачить…

— Не побачить, — заспокоїла Надя. — Я йтиму не разом із тобою, а слідом. Не замикай тільки двері.

Мені одразу ж відлягло на душі. Пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутись, піднявся на свій поверх. Поспіхом дістав ключ, встромив у замок. І тільки встромив, як здалося, що в квартирі хтось є. Стоїть по той бік дверей, прислухається… Дружина!.. Повернулась не попередивши. А внизу вже піднімалася Надя… Хотів висмикнути ключ, метнутися вгору, але тут навпроти клацнув замок і стали відчинятися двері.

Сусідка!.. Не усвідомлюючи, що вже роблю, вихором влетів до своєї квартири.

Стояв посеред коридору, і серце гупало так, що, здається, вилама ребра. Стояв і кляв себе за те, що послухався Надю.

Знову відчинилися двері (я так і підскочив), зайшла тихенько Надя.

— А ти чого не світиш? — спитала здивовано.

— Ти її зустріла? — спитав чомусь пошепки.

— Кого?

— Та сусідку ж!

— Так то була сусідка?

— Та вона ж!.. Де ви зустрілись?

— На ґанку.

— Вона тебе нічого не питала?

— А що вона мала питати? Просто я привіталась до неї…

— Привіталась? Господи, навіщо?

— А хай тепер сушить голову, де мене бачила, — розсміялася Надя.

Вона ще й сміється!..

— Ну і довго ми так стоятимемо?

Я трохи приходжу до тями. Беру Надине пальто, роздягаюся й сам.

— Це наліво у вас кухня? А кімната сюди? — Не чекаючи, поки я відчиню двері, Надя сама заходить до кімнати. — Де у вас вимикач?