Ярослав Яріш - Судний день

Знову зацвіли сади, заколосилися ниви. Магнати надбали великі добра на праці людей, з кожним роком на осадників ішли все нові й нові утиски і повинності. Пани швидко забули обіцянки, помаленьку почали перетворювати вільних осадників, козаків, на своїх підданих. Крім класового й національного гніту, почалися ще й релігійні репресії: поляки стали насильно навертати православні церкви і монастирі в уніатство, переслідувати священиків. У відповідь селяни тікали загонами в ліси, озброювалися і мстили своїм кривдникам. Таких месників називали гайдамаками. Перша половина вісімнадцятого століття так і пройшла, освічена вогнищами гайдамацьких пожарищ, котрі то пригасали, то з новою силою розгоралися знову.

На Лівобережній Україні, що входила до складу Російської імперії, населення також перебувало під тяжким гнітом поміщиків. Уряд цариці Катерини ІІ знищив останки козацького устрою, ліквідувавши Гетьманщину, а вільних козаків перетворив на безправних кріпаків.

Тривала збройна боротьба, але сили були нерівні. Люди з надією поглядали на південь, у бік запорозького степу, де було останнє гніздо волі – Запорізька Січ.

Російська імператриця Катерина Друга сиділа у широкому кріслі «дубового» кабінету. Холодний вітер із затоки сильними поривами кидав у вікна палацу грубі краплі дощу. Надворі було сіро. У таку погоду холод немов прошивав тіло її величності і вона куталася у свою хутряну накидку.

Катерина задумалася. Вмокнувши перо в чорнило, вона тримала його над білим папером, розмірковуючи над тим, що повинна написати. Тоді вмокнула ще раз, але перо знову зависло над папером, вагаючись. Всередині кабінету було тихо, лише чулося потріскування свічок у золоченому підсвічнику.

Імператриця аж стрепенулася, коли двері голосно відчинилися і в кабінет увійшов молодий чоловік, багато одягнений, – двірцевий франт, улюбленець жінок, а за сумісництвом її фаворит – пан Григорій.

– Я рада вас бачити, Грішо. В останній час ви не занадто балуєте увагою свою імператрицю.

Григорій нагнувся перед її величністю, узяв руку і гаряче припав до неї губами. Тоді ще раз, але вже вище долоні, тоді ще раз.

– Годі вам, Грішо, – її величність посміхнулася й легенько звільнила свою руку. – Зараз у мене зовсім немає часу. Мушу написати листа.

– Справді?

– Королю Речі Посполитої Станіславу-Августу Понятовському, – пояснила імператриця.

– Чудово, – випалив Григорій. – А я все життя думав, що царські особи власноручно пишуть тільки любовні листи. Чи може раптово помер ваш секретар?

Він відійшов від імператриці, повернувся до вікна й почав вдивлятися у сірий петербурзький день. Катерина дивилася йому у спину, посміхалася.

– Ви ревнуєте, господін граф?

– Ні, ваша величносте.

Справа була у тому, що Станіслав Понятовський, який раніше жив у Петербурзі, був коханцем Катерини Другої, чи, як тоді говорили, фаворитом. Саме завдяки підтримці її величності честолюбивий шляхтич і став польським королем.

– І добре робите, Григорію, бо цей лист сугубо політичний. – Катерина знову повернулася до стола. – У скорому часі відбудеться у Варшаві сейм. Там буде розглядатися питання про православну і протестантську віру на території Речі Посполитої. Ми мусимо заступитися за православних хоч би для того, щоби не опустився престиж держави. Європа подумає, що ми слабкі, якщо не можемо захистити своїх одновірців.

– Тоді, ваша величносте, я від імені російського дворянства наполягаю на тому, аби лист був написаний у виключно строгому стилі. Ми повинні вимагати, а не просити. Понятовський, надіюся, пам’ятає, що саме при нашій підтримці він зійшов на польський престол, тому хай буде добрий, та вдержить своїх магнатів. А інакше навіщо нам військо, гармати. Росія зможе заступитися за своїх одновірців і відстояти своє ім’я! – раптом запалився патріотичним настроєм Григорій. Подумавши трохи, додав:

– Ваша величносте, смію дати вам пораду. Якщо сейм таки не прийме пунктів нашого договору, а це так і буде, бо магнати, пробачте, плювати хотіли на короля і його закони, нам потрібно вводити війська на правий берег Дніпра.

Імператриця знову посміхнулася, примирливо простягнула своєму улюбленцю руку. Той узяв її долоню.

– Грішо, я не хочу ні з ким сваритися, ні з поляками, ні з європейськими дворами. Я лише хочу, щоби в державі був мир та спокій, щоби розвивалася торгівля, ремесла, культура, щоби менше було усіх цих інтриг, заколотів.