Ярослав Яріш - Судний день

– Її величність каже, що нашим обов’язком є заступитися за православних на Правобережжі Дніпра. А на мою думку, треба піти і польським магнатам надавати по руках, а короля їхнього відтягати за вуха, – відповів фаворит, знову зігнувшись над столом. Присутні багатозначно переглянулися. Навіть крізь пітьму можна було побачити посмішку, яка з’явилась на обличчі князя.

– Устами фаворита матушки глаголить істина, – сказав він.

Усі присутні, крім самого фаворита, його зрозуміли. А той тим часом закотив наступний шар у лузу.

– Отже, її величність має намір виступити проти поляків, – сказав губернатор.

– Не проти поляків, а проти магнатів, які своєволять і виступають проти короля, – поправив арокурор. – Так чи інакше, а землі Правобережжя треба буде брати під свій контроль.

– Це правда. Тамтешні православні сплять і бачать себе під протекторатом цариці-матінки. Малоросію треба об’єднати під нашою рукою, – це вже обізвався граф.

Фаворит тим часом продовжував успішно заганяти шари у лузи. Було таке враження, що він і не дослуховується до розмови.

– Але ми не можемо ввести війська на Правобережжя. Тоді ми посваримося не тільки з поляками, але і з Австрією, Пруссією, не говорячи вже про турків, – зауважив губернатор. У графа ніби вже була готова відповідь:

– Ми не можемо ввести війська у мирний час. Але якщо ситуація у наших сусідів поляків буде настільки напружена, що вийде з берегів, наче повінь навесні, ми змушені будемо перейти Дніпро для того, щоб захистити свої кордони. Ну, і, звісно, сам король польський має попросити нашої допомоги. За це жодна країна світу не зможе нас звинуватити.

На деякий час знову запала мовчанка. Усі співбесідники гарячково думали. Заговорив князь.

– Скоро буде сейм. Офіційно на ньому ми будемо захищати православних, їх права. Мусимо заключити такий трактат з поляками, щоби спровокувати магнатів на заколот проти короля. Він попросить допомоги, тоді ми сміливо зможемо ввести війська на Правобережжя, ніби для наведення порядку, а самі окупуємо ці землі.

Усі присутні тут, а особливо князь, чудово розуміли, яку роль у житті кожного з них може відіграти комбінація, яку зараз можна розіграти на польській шахівниці. Король Станіслав, як і декілька його попередників, зробив спробу урізати права магнатів, які по суті керували державою. До цього його спонукала цариця Катерина, яка і «підсадила» його на престол. Проте магнати не здавалися. Назрівав конфлікт. Якщо магнатів дотиснути, а вони, як пружина, почнуть випрямлятися, підійматися, вставати, король не витримає, злякається і покличе на допомогу Катерину, а та введе війська.

Звичайно, Європа і Туреччина стануть дибки. Окупація, можливо, і не буде довгою, але Росія за цей час встигне взяти участь у перерозподілі майна, землі, урядових посад, російські дворяни заведуть родинні стосунки з польськими магнатами. Імперія виграє немало, не кажучи вже про кожного з цих панів, які зібралися тут. Хоча про особисті інтереси не було прийнято говорити вголос, бо, як відомо, на Сибіру багатства були ні до чого.

Останнім цвяхом, забитим у труну магнатського самоуправства, мав бути трактат, винесений на сейм. У його статтях права православних зрівнювалися з правами католиків. Споконвіку у шляхетській Польщі католицька віра була панівною, на ній трималися шляхетські вольності і ніхто й ніколи не смів замахнутися на це. Тепер це мало спровокувати бунт, справжню шляхетську бурю.

Нарешті вступив у розмову і генерал:

– Дозвольте запевнити панство, що армія її величності цариці-матінки готова кинутися в бій з ворогами на перший заклик імператриці. Ми за лічені дні зможемо змести опір повстанців і захопити Правобережжя.

Всі знову притихли, лише було чути, як черговий шар після удару фаворита покотився по столі і упав у лузу.

– Чудовий удар, чи не так, панове?

Його не чули.

– Панове, ми не передбачили одного, – встряв у розмову прокурор. – А якщо тамтешні мужики, з наступом наших військ, ударять їм у спину. Якщо православні захочуть лишитися з поляками, налякавшись нас. Ото був би скандал: проти нас виступили ті, кого ми прийшли захищати!

Князь замислився.

– Навряд, але все може статися. Ті черкаси – люди буйні. Думаю, щоб забезпечитися, пошлемо їм грамоту. Пообіцяємо свободу, підтримку, ще щось…

Тут у розмову вступив граф.

– Осмілююся запропонувати достойного кандидата, якому можна вручити грамоту і який розповсюдить її серед тамтешнього населення. Це ігумен одного православного монастиря на пограниччі. Звичайно, війська за собою він не поведе, але ті розбійники його дуже поважають. Він уже кілька років добивається рівноправ’я православних з католиками. Шляхта давно уже полює за ним, монастир кілька разів піддавався наїздам, але ігумен ніяк не може заспокоїтися. Два роки тому він був у Петербурзі. Її величність приймала й відпускала його з великими почестями.