Ярослав Яріш: Судний день

Запала гробова мовчанка. Тим часом жовніри закопали у землю стовп, а титарю обмотали руки по лікоть просмоленим клоччям. Його прив’язали до стовпа. Він як міг твердо тримався на ногах, повернувся до церкви, тоді востаннє поглянув на своїх сусідів – мліївців:

– Прощавайте. Простіть.

Шляхтич підніс смолоскип до рук стратника – і клоччя миттю спалахнуло. Люди охнули. У повітрі тут же запахло смаленим м’ясом. Титар глухо застогнав, зігнувся, щоб упасти на землю, та шнурки міцно тримали. Натовп завмер…

Раптом руки Данилові опустилися. Люди побачили, як кров булькнула носом і ротом – серце не витримало скаженого болю. У цю ж мить загриміло – дощик, котрий так довго не заходив у цей край, раптом полив із дощових хмар, що зібралися невідомо звідки. Воронович, прищурившись, поглянув на небо, подумавши про те, що це якийсь знак. Невже сили небесні позбавили нескореного титаря пекельних мук? Хоча що Бог може мати до тих смердючих хлопів, до того бидла, лотрів, лайдаків, котрі лише у землі потрафлять порпатися? Певно, випадковість…

Воронович хмикнув, сплюнув собі під ноги.

– Забираймося.

Один хвацький шляхтич під’їхав на коні до страченого титаря й відсік йому одним махом голову. Тоді насадив на спис і запнув у землю.

– Нехай так стоїть.

Від’їжджаючи зі своїми людьми, Воронович покликав одного зі шляхтичів та наказав:

– Заклич ще кількох людей, візьміть у губернатора мисливських собак та знайдіть ті Дари. Касу можете собі лишити. Церква має бути вже завтра освячена…

Шляхтич легко поклонився, розвернув коня.

Зі сторони центральної площі в бік Південної брами їхав молодий козак. По вузькій людній вулиці швидко не розженешся, тому тримав поводи натягненими. Жеребець під ним був гнідий, нервово гриз зубами залізні вудила. У сідлі молодий чоловік тримався впевнено й легко, притримуючи лівицею шаблю при боці. Чорні шкапові чоботи блищали, одяг чистий, хоч навколо було багато куряви: вже кілька днів стояло тепло.

Козакові личив синьо-червоний мундир, прикрашений китицями та різними закльопками. Під ніс хлопець наспівував собі якусь пісеньку, настрій був добрий, бойовий, погляд зосереджений. Карі очі привітно дивилися навколо, хлопець, скидаючи шапку, вітався з усіма перехожими. Дівчата, що йшли йому назустріч, дарували посмішки, лукаві погляди. Він підморгував їм, але кроку не збавляв. Навпаки, пришвидшив коня, коли перед очима показалася брама і люди, що зібралися там.

Це їхав Іван Левченко. Уже сім років він живе в Умані при надвірній козачій сотні Київського воєводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, і немає для нього честі більшої у світі, ніж нести козацьку службу.

Молодий Левченко минув синагогу й Базиліанську школу. Цього місця молодий осавул не любив – у школі могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих міщан туди й на поріг не пускали. Левченко повернув очі до православної церкви Святого Миколая, скинув шапку і перехрестився. От святого Миколая він любив ще з дитинства.

Зачіска в Івана була козацька: оселедець тягнувся до самого вуха. Сам парубок виріс не дуже високим, проте доволі кремезним, жилавим. Мав він широкі плечі, грубі руки і доволі гнучкий стан, що свідчило про те, що Левченко був не лише сильним, але й спритним у бою. До кінця його козацький образ доповнювали чорні, як смола, вуса.

Біля Південної брами зібралася вся уманська сотня. Козаки розмовляли з рідними, заспокоювали матерів, дівчат, дружин, сестер, обіцяли скоро повернутися. Літні чоловіки стояли поруч. Усі прийшли прощатися, адже сотня виступала в похід. У повітрі пахло дощем і розлукою.

Трохи осторонь тримався сотник. Він сидів на коні, курив люльку і дивився кудись удалечінь. До нього під’їхав Левченко.

– Пане сотнику, губернатор підтвердив наказ.

Гонта видихнув черговий клубок диму.

– Тоді гайда! – була коротка відповідь.

Іван круто повернув коня до козаків, крикнув на всі легені:

– Сотня!!!

Козаки нашвидкуруч поцілували своїх рідних, попрощалися і скочили в сідла. Вони вишикувалися по четверо обличчям до брами.

– Виступаємо!

Козаки приострожили коней і жваво виїхали з міста.

– Пісню! – ревнув знову молодий осавул.

На зміну сухій погоді прийшли дощі. Після літньої спеки земля вимагала осіннього дощику, аби вдосталь напитися і змити із себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрібний і набридливий.