Ярослав Яріш - Судний день

– У тебе ключ від церкви?

– У мене. Тільки ж навіщо він зараз – і так двері рознесли? – запитав, ніби кепкуючи, титар. Та в його очах була не насмішка, навіть не страх, а жаль.

Їхні з Вороновичем погляди перехрестилися.

– Як тебе звуть?

– Данило. Данило Кушнір.

– Ну що ж, Даниле, скажи мені, будь ласкав, де ти заховав те, що виніс із церкви?

– Не скажу.

Пан ротмістр чекав чогось другого. Він думав, що цей чоловік зараз почне крутити, мовляв, не я і хата не моя. А тут зразу: «не скажу». Благородний, мабуть, лотр. Хоче відгородити це лайдацьке бидло, яке поволі зганяють жовніри, а також бородатого попа, котрого теж привели. Ну що ж, хочеш бути героєм – ми тобі влаштуємо.

– Ведіть його до хати. Обшукайте там усе, допитайте родину.

Данила повели. Ротмістр звернувся до священика:

– Ти тут душпастер, господар цієї церкви. Скажи, де Святі Дари?

Панотець відповів спокійно, хоч голос його трясся:

– Церква не моя – вона належить усій громаді. Люди бачать, який час тривожний, от і заховали. А я не знаю.

Воронович підійшов, спитав, щоб чули всі:

– Це Данило намовляв вас до непокори? Це він навчив, що робити?

– Данило чоловік тихий та богобоязливий. Усі його знають і шанують, та кожен свою голову має, – відповів панотець.

Воронович запитав ще тихіше:

– І ти маєш?

– Аякже, – священик не зрозумів питання.

– То покажи свою мудрість, прояви терпіння, як Ісус учив, адже ти хочеш, щоб був мир, щоб громади примирилися і католик більше не лаявся з православним? Прийми унію. А за тобою і люди. Кому потрібна боротьба, сльози, кров? Ну?

Панотець опустив смиренно очі, похитав головою:

– Ні, пане, вибач.

– А чому?

– Бо мої батько, і дід, і прадіди – всі були православними. А коли хочете миру в краї – дайте нам спокій.

Ротмістр сплюнув.

– Дурень ти. І батько твій був дурнем, і дід, і прадіди. Заберіть та посадіть до буцигарні цього бунтаря. Я з ним іще потім побалакаю. А поки що оточіть містечко, щоб жодна миша не проскочила та не винесла звідси Святих Дарів. А я піду допитаю титаря.

– А що з ними? – один зі шляхтичів запитав, показуючи на юрбу мліївців, що вже зібралася.

– Нехай стоять. Мша відбудеться.

Хата в титаря була проста, досить бідна. Він сидів за столом. Був блідий, а щока червона – хтось із шляхтичів «смачно» приклався. Їх тут стовбичило кілька. Жовніри перевертали все в хаті догори дриґом, голосно лаючись та гупаючи. Вони зовсім не панькалися із речами господаря, особливо з тарелями й полумисками: де жовніри пройшли, там по долівці валялося побите череп’я, яке толочили чобітьми в перемішку з одягом, розсипаними крупами та пір’ям із подушок. Інші нишпорили по подвір’ю.

– І що? – своїм звичаєм коротко запитав ротмістр.

– Мовчить.

– А родина?

– У нього тільки син.

– Де він?

Шляхтичі переглянулися між собою, знизали плечима.

– То знайдіть, кретини! – прошипів Воронович і тут же двоє побігли з хати.

Воронович сів навпроти Данила. Він критично оглянувся по хаті.

– Справжній хлів. Тут навіть допит та обшук гидко робити. Посидів би тут довше, то певно, блював би далі, ніж бачив. Як ти тільки міг кобіту привести до такої стайні? До речі, де вона? Син є, жінки нема. Втекла від тебе, чи що? Не диво: я б і сам звідси дав драла. Говори, хлопе!

Воронович вдарив по столу кулаком. Данило тільки плечима знизав, говорив наче сам до себе:

– Померла моя Настя, років десять уже. Тяжка недуга її забрала – довго мучилася.

Воронович похитав головою.

– Ай-ай-ай. Мати померла, батька повішають – як син рости буде? Батракуватиме. Таких дітей зараз багато швендяється.

– Нічого, – відповів Данило, дивлячись в очі своєму кату. – Світ не без добрих людей.

– Може й так, але я не добрий, а злий. Знайду – накажу шкуру живцем дерти, тоді твоє батьківське серце зм’якне, і ти все розповіси.

– А ти знайди спочатку, – промовив тихо титар. Він стиснув кулаки, опустив очі, готуючись зустріти свою тяжку долю.

Воронович проковтнув. Він звівся, кивнув – і тут же на титаря упав тяжкий удар. Данило, ніби підкошений, зсунувся з лави на землю.

– Затятий, шельма. Скрутіть йому руки налигачем, та всипте.

Почали бити. Сердешний титар мовчав, скулившись на долівці під тяжкими ударами жовнірських чобіт. Нарешті застогнав. Воронович зупинив побиття.

– Щось хочеш сказати?

Той не відповів нічого, лише дихав тяжко, готуючись отримати нову порцію ударів. Воронович наступив чоботом на посивілу голову, притиснув до долівки.