Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Скажу вам чесно, що я уже давно мріяв про закордонне відрядження: Варшава, Відень, Париж… Дуже хотілося подивитися на ту Європу, а головне – себе показати. Тож ми зараз і рвалися туди, аби схопити всіх тих вонючих демократів за горло і забити свого цвяха в труну європейських, демократичних, мать їхню, цінностей. Повірте, ми у НКВС такі цвяхи добре вміємо забивати, й у своїх мріях я уже бачив, як благають про милосердя ніжнотілі європейці, як стогнуть і плачуть зґвалтовані їхні жінки, як конають їхні немовлята-ангелики, прибиті цвяхами до стовпа й обмотані колючим дротом. Тих зарозумілих європейських засранців давно вже треба було провчити, показати їм «кузькіну мать», згноїти, з лайном змішати, щоби поменше на нас дзявкали. О, як я чекав цієї миті.

Тільки ото дарма сподівався: диявол залишив нас тут через тих клятих бандерівців. Завдяки тим виродкам пропала моя омріяна «загранична командіровка» – і я мусив товктися по тих довбаних лісах і горах. Отож, європейські засранці, подякуйте проклятим українським націоналістам, що затримали нас тут, загаїли… Інакше ми б тоді надовго прийшли до вас у гості…

Мене оприділили в роту НКВС, що дислокувалася в Комарнівському окрузі, недалеко від Городка. Завдання у нас були наступні:

1. Мобілізувати всіх місцевих чоловіків на фронт (кинути на мінні поля).

2. Провести збір «військового податку» (пограбувати).

3. Боротися із націоналістами (знищити усіх, на кого хоч сяк-так падає підозра).

Звичайно, я з розумінням поставився до своїх обов’язків і взявся до справи. В’язниця, що розмістилася під нашим відділком у Комарно, була уже добряче набита відповідним контингентом, «діла» були заведені. Залишалося лише зловити хоча б одного справжнього упівця, і я цілий час думав, де його маю знайти.

Однак шукати мені не довелося – вони самі прийшли. Повстанці вдерлися у містечко і напали на наш відділок! [15] Матеріали про операцію УПА з визволення полонених із Команянського НКВС та про бій під Великою Горожанною взято із статей Володимира Дудка. Це було блискавично і несподівано. Під моїм командуванням були бойові офіцери і досвідчені солдати, тож нам вдалося зайняти оборону в будівлі. Довгих дві години тривав цей бій. Вони не відступали, а підходили все ближче. Я смалив тоді зі свого автомата крізь розбите вікно і думав про те, чому мої професійні бійці не можуть дати раду із цими селянами, шевцями, кравцями і студентами.

Тим часом, опинившись на вигідній позиції, по моєму вікні «запрацював» кулемет, притискаючи мене до підлоги. Під його прикриттям вискочив якийсь пацан, пробіг кілька кроків і, у падінні, кинув гранату. Фак! Вона залетіла у моє вікно, гримнула об підлогу, покотилася, закрутилася, а тоді – рвонула.

Я відключився, однак ненадовго – демона не так легко позбутися. Коли я розплющив очі, то першим побачив, як горять мої «діла». Насилу виглянув через вікно: повстанці вже розбили тюремні двері, випустили в’язнів і тепер відходили із міста, відстрілюючись від моїх бійців.

– Що ж я тепер начальству скажу, мать вашу, – прохрипів я невідомо до кого і знову знепритомнів.

Мене трохи підлатали у госпіталі, і я знову повернувся до моїх обов’язків. Знову взявся за обшуки, допити, облави. Упівці мстили. Ми могли контролювати територію лише біля великих доріг і крупних населених пунктів. У села заходити боялися. Коли ж збиралися великою силою, то по окрузі тут же били дзвони – і люди ховалися по лісах…

Тоді ми стали діяти хитро: перевдягатися у бандерівців. Одного разу зайшли отак у село, повдягавши вишиванки та співаючи «Ще не вмерла». Серед нас було багато завербованих місцевих, тому їхня говірка не викликала жодної підозри. Сільські дівчата забули настанову станичного, а він же їх попереджав: «Хто приходить з наших, має назвати гасло». Сердешні кинулися по хатах, аби назбирати нам харчів на дорогу, адже «ми три дні не їли, лиш холодну воду пили». Я бачив, як люди щиро давали усе, що могли, останнім ділилися. Вони вірили, сподівалися, любили. Ми ж тільки посміхалися.

Під вечір, забравши приготоване, пішли. Та не встигли в лісі добре сховатися, як село оточили енкаведисти. Не вирвався ніхто. Найперше взялися за дівчат, що збирали продукти: їх зґвалтували в особливо жорстокий спосіб. Хто чинив опір – розстріляли, інших погнали у неволю. Село – спалили.

Цього разу я був собою задоволений. Нічого не боявся: нас ішло десь біля 150 чоловік. Був одягнений уже не у бандерівські лахи, а у свою форму. Ми їхали собі на підводі, навантаженій награбованим. І таких фір було чимало. Та найцінніше – полонені.