Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

– Мазило!

Ех, був би в нас іще хоч один снаряд! Що ж поробиш: замість того, щоби гахнути по фашистах, ми мусили відступати. Так, не тікати, а саме зробити «тактичний відступ».

– Заманимо гадів у болото!

Хлопці вже нічого не питали, а тільки виконували мої накази. Ми виїхали за село, проскочили болото і зупинилися в розлогому верболозі.

– Пальне скінчилося, – констатував Георгій.

– Нічого, – відповів я. – Козаки так просто не здаються: ще повоюємо!

Я виліз із танка – свіже повітря відразу вдарило у голову. Витерши з обличчя кіптяву і піт, я зіскочив з машини на землю і рушив назустріч ворогу. У мене була граната. Ага, ще пістолет у кобурі.

Важезний «тигр» повинен був «сісти» у цій трясовині. Так і сталося: німецька машина ревла своїм мотором, намагаючись видертися із болотної западні. Дарма. Її ще більше засмоктувало, так що танк перехилився на правий бік і нарешті заглох. Пришвидшивши ходу, я обійшов німаків з тилу і став швидко зближатися. Ось відчинився люк – і перший німець показав свою голову. Він не побачив мене, тому ще більше висунувся із танка. Я швидко прицілився із пістолета і вистрелив. Німець здригнувся, а тоді почав зсуватися назад у машину. Доки його товариші зрозуміли, що сталося, я вискочив на «тигра», висмикнув чеку і крізь відчинений люк кинув їм всередину свою «лимонку». Гахнуло.

– Получай, фашист, гранату.

Я відійшов до своїх і сів під танком. Закурили.

– За Сибіром сонце сходить… – раптом завів пісню Георгій, а Володя підтримав. Я дуже любив цю пісню – хлопці також полюбили. Поглянув на чисте небо, примружився до сонечка. Гарно тут. Майже як і в нас, на Слобожанщині. Україна. Додому вже хочеться – ох як набридла та війна…

У липні 1944 року наші радянські війська зайшли у Городок, прогнавши звідси німців.

Я сидів на своєму танку і радів сонячному промінню. Знав – відпочинок буде недовгим. Георгій всівся біля мене і все милувався тутешніми дівчатами, що ходили містом.

– Вай-вай, диви, диви, яка красуня, – уже вкотре штовхав мене у бік гарячий кавказець, показуючи на чергову молодицю. Відірвавшись від роздумів, я нехотя глянув у той бік.

– Я її звідкись знаю, – раптом промовив сам до себе.

Це була Марія. Того дня вона пішла до міста, аби виміняти молоко і яйця на сірники, мило та ще дещо необхідне. Раптом стала, озирнулася: навколо наші сиділи просто на землі. На вигляд усі ми були страшно потомлені, аж чорні. А ще – голодні… Раптом вона поглянула на мене: застигла, немов пригадуючи. Тоді підійшла.

– Поїжте, хлопці, це вам, – мовила, простягаючи глечик з молоком та десяток яєць, замотаних у хустину.

– Та що ти, молодице, певно, і в самої діти єсть.

Тепер аж я згадав: її чоловік був таким же, як і я. Він також відроджувався постійно з попелу, проходив крізь війни, репресії, голодомори, каторги. Дніпро, Буг, Рось, Ворскла – ось хто рахував мої літа. Йому ж рахувала його Верещиця…

– Їжте, їжте, хлопці, – сказала тоді Марія. – Мій чоловік також на війні, може, і його хтось нагодує.

Я підвівся, узяв. Тоді впритул поглянув на неї, Марія ж опустила очі і пішла геть.

– Спасибі тобі, молодице. Нехай тебе Бог благословить! – гукнув я навздогін, але жінка не озирнулася.

Ми також були бійцями тієї армії – Червоної. Наша робота не полягала в тому, аби рватися в атаку «за Родіну, за Сталіна», не треба було закривати грудьми ворожі амбразури чи паритися у палаючих танках. Це обов’язки простих хлопів, яких недоморили голодом, недокатували в катівнях та не згноїли у Сибіру. Ми ішли собі позаду і пильнували, аби у тих, хто іде на подвиг, не було інших варіантів. Хоча ті дурні хлопи на подвиг ішли і без нас.

На даному етапі диявол поставив завдання дуже просте: знищити хохлів якомога більше. Так ми кинули форсувати Дніпро сотні тисяч українців, даючи їм у руки цеглу замість гвинтівок. Скільки ж тоді трупу пливло Славутою!.. Із западенцями треба зробити те саме: кинути на німецькі мінні поля. І справді: навіщо тратити час і сили на розмінування, якщо можна туди послати безоружних вуйків. Нехай пробіжаться по мінному полю: хто виживе – значить, пощастило. У нашого командування вже й «відмазка» була готова: «баби єщьо наражают».

На Західній Україні в НКВС особливо багато роботи. Наші звітували в Москву, що тут діють банди націоналістів, хоча насправді це більше змахувало на ворожу підготовану та надійно законспіровану партизанську армію. Усе затяглося. Доки ми тут воювали, фронт котився Європою все далі на захід.