Михайло Андрусяк - Брати грому

Напровесні 1996 року телефонує з Коломиї Надія, дочка Миколи Сулятицького, що мав у Березівській сотні псевдо Козачок. Повідомляє, що є змога перебратися до Коломиї. У місті над Прутом нова влада надасть житло. Через два дні їду швидким поїздом, а здається мені, що потяг тягнуть повільні воли. Птахом хотілося линути в рідні краї. Рій дум обсів сиву голову. Дожився… Дочекався… Слава Тобі, Господи! Згадалося, як часто сидів темної ночі на високій горі і споглядав Коломию в електричних вогнях. Стрільці солодко спали на постої. Сон їхній сокотили стійкові. А мені не спалося. Хотілося до людей, до міського гамору. Праглося затягнути голосно пісню, вслухатися в дівочий сміх… Натомість — зброя, переходи, бої, засідки, щоденна нелюдська напруга. Чим я завинив перед людьми і Богом, що змушений вовкувати по лісах і нетрях? Хто і за яку кару наслав оцю погань, від якої мусимо звільняти рідний край? Але швидко брав себе в руки і сам собі відповідав: «Якщо не ми, то хто? Якщо не я, то хто ж?!» Жорстока, нерівна боротьба, яку ми провадили, вимагала неймовірної напруги всіх сил — фізичних і духовних.

У вимріяному місті на березі швидкоплинного Пруту мене гостинно зустріли міський голова Ігор Довганюк, людина розумна й порядна, його помічниця Ольга Руданець, друзі й знайомі. Завдячуючи їм і клопотанням Євгена Пронюка, Левка Лук’яненка, інших знаних народних депутатів, 27 березня 1996 року мені виписали ордер на отримання однокімнатної квартири на бульварі Лесі Українки. З того дня відчував постійно щиру турботу краян. Іван Грималюк і Василь Джаман допомогли перевезтись із Запоріжжя і облаштуватись. Щиро заопікувалися нами з дружиною Галина Грабець і її син Любомир, Іван Романюк з Городенки, Василь і Марія Симчичі, Іван Романюк із сусідньої з Вижнім Березовом Текучі — колишній кравець куреня Скуби, його син Ярема… Всіх не перелічити. Запорізькі хлопці також доклали рук, хоча довго відмовляли перебиратися на Прикарпаття. Не скажу, що розлука з вірними друзями-козаками була легкою, та й з містом зріднився. Ще колись, у молодості, я вимріяв собі, що житиму або в Карпатах, або на Дніпрі. Збулося й одне, і друге, хоча довелося пожити і в чужій стороні. Ой довелося…

Петро Горецький, Володимир Глива запропонували вступити до міськрайонної організації Братства ОУН-УПА, а невдовзі збори обрали мене головою Братства. Маємо чудовий хор, яким керує Марія Маївська, пропагуємо українську пісню, рідне слово, намагаємося в міру сил і можливостей впливати на державотворчі процеси…

У рідному селі на батьківському обійсті за літо 1998 року звели мені односельці толокою добротну дерев’яну хату, як дзвін. Безмежна моя дяка добрим людям. Якось на Різдво хор заспівав мені у церкві «Многая літа». Співали усі присутні. Проте знайшлася жінка, колишня партактивістка, що не вельми була тим задоволена. Деякі навіть раділи з того, що якісь недоброзичливці спалили мені стодолу. Є й такі у рідному Вижньому Березові. На щастя їх дуже небагато. І зла я на них не тримаю.

Отримав листа від тітки Юлії з Варшави. Просить приїхати на її столітній ювілей — 1 червня 2000 року. Юлія Голинська — рідна сестра мого діда Михайла і командира Гуцульського куреня Гриця Голинського — приходиться мені ще й хресною матір’ю. А ще… врятувала мені, маленькому, життя. У півторарічному віці ми з моїм братчиком-близнюком Ромчиком захворіли на черевний тиф. Наша мати-селянка не мала ні належних знань, ані відповідних коштів, аби вилікувати діточок. Тітка, яка десь вчителювала, довідалася про трагедію і примчала до Березова. Братчик вже погас, а мене тітка зуміла вирвати з ціпких пазурів смерті. Вона і Гриць Голинський багато доклали рук до мого виховання. По закінченні Краківського університету Юлію Голинську залишили для праці в Польщі. Там вона вийшла заміж, народила четверо дітей і пропрацювала все своє життя. До війни тітка регулярно відвідувала Вижній Березів, опікувалася мною. Після війни все полетіло шкереберть, зв’язки надовго обірвалися. Воєнні й повоєнні роки для українців в Польщі були дуже й дуже важкі. Не гараздувалося й тітчиній родині. Проте, дізнавшись якимось чином про мій арешт, тітка регулярно писала мені в табори листи. Зверталася також в Міжнародну амністію, інші міжнародні інституції, Кремль, проте всі кінці сходилися й обривалися в «червонозоряному», де до її голосу ніхто й не думав дослухатись.

Вперше ми з дружиною провідали тітку Юлю ще вісімдесят дев’ятого року. Зустріч видалася надзвичайно теплою і багатою на спомини. Тоді ж побачили по польському телебаченню львівські майдани, переповнені людьми із тріпотливими жовто-блакитними знаменами. Рідні прапори довели тітку, велику патріотку України, до сліз.