Михайло Андрусяк - Брати вогню

Однієї ночі візники заблукали в чистому полі. Півночі згайнували, доки знайшли дорогу в снігах. Наступного дня ми з Васильком Левком відзначили тичками шлях навпрошки через засніжені лани. Блуд більше не брався. Проте цієї ночі мав я інші придибенції. Вантажені лісом сани розтанули в нічній пітьмі. Тільки взявся я задубілими пальцями за топорище, щоб обцюкувати гілки з повалених стовбурів, як на мене накинулися люті псиська. Величезні, мов телята, три вовкодави за одну мить залишили від мого добротного кожуха саме дрантя, хоч я вимахував сокирою, мов циган батогом. Коли від кожуха роздрочені пси перейшли до тіла, я згадав братову науку. Гепнувся животом на купу хмизу. Скоцюрбився в залишках кожуха й мізинцем не ворушив. Собаки обдавали мене гарячим смородом із розпашілих пащек, але зубам волі не давали. Походжували довкола мене, мов переможці на бойовиську. Обнюхували то з голови, то з ніг. Нарешті від сторожевої хатини почулися рипучі кроки. «Якщо йдуть німці, то згодують мене оцим звірюкам», – майнуло мені в голові. Коропчук, що підоспів на порятунок, замість дяки вислухав усе, що я адресував його псам і йому заодно. Проте ми швидко помирились. Я працював далі, мов заведений – підганяв холод, що допікав крізь дірявий кожух.

Весна сорок четвертого принесла нові клопоти. Відступаючи, німецькі вояки не вельми старалися залишити по собі добру пам’ять покутян. Ми потерпали за дерево, що лежало на лану під гноєм. Перевезти його непомітно змоги не було. Вихід підказав Федір Семенюк. Розворили воза, шкіряні нашийники на конях замінили мотузяними, щоб не калатали. Щоб букші на колесах не клепали, поставили ремінні прокладки. Завантажували колоди Шумин, Семенюк і ми з братом Іваном. До села пофірманив швидкий на різні вигадки Федір Семенюк. Він завчасу натяг на себе гуцульську вберю і почовгав розношеними шкарбунами поруч із возом. Нічне село має здатність бачити й чути. Тому, коли траплялися поодинокі перехожі, він голосно по-гуцульськи вйокав на коней. Надто цікавим зміненим голосом відповідав, що везе ліс до Михайла Матієвого, куди карпатці частенько приїздили міняти дерево на продукти. Операція вдалася. Вранці дехто з ґаздів поспішав до Михайла Матієвого, щоби прикупити лісу, й ніяк не міг дотямити, куди запропастився лісоруб із довжелезними колодами. Сліди від коліс ми ретельно замели, а ліс заховали в надійному місці. Один бункер спорудили біля нашої хати, другий у Семенюка край городу. Невеликі криївочки мали слугувати за склад продуктів та медикаментів. Згодом сільські підпільники маґазинували в них усе необхідне. На полі обладнали кілька великих схронів, але робилося то вже без моєї участі, а мене підхопила воєнна віхола.

Стояв погожий недільний день. Травневе сонце припікало цілком по-літньому. По скупенькому сніданку-полуденку ми всі зібралися біля землянки. Обговорювали плани на завтрашній день. Десь далеко чулися поодинокі постріли, наче хтось ляскав батогом. Командири вислали в той бік стежу, але хлопці вже довший час не поверталися. Тим часом енкаведисти вислідили нас й оточили широким колом. Стежу нашу пропустили безборонно, а відтак схопили. Мій односелець Микола Ярема, що теж пішов у розвідку, пропав безслідно. Що сталося з іншими, невідомо, бо я їх просто не знав. Незважаючи на лагідну весняну днину, ми були дуже стривожені. З самого ранку на душі шкребли коти. Я серцем відчував щось недобре. Більшість хлопців, очевидно, огорнуло те ж відчуття, бо тислися до командирів, як курчата до квочки. Окрім стійкових, усі збилися в тісний гурт. Далекі постріли вщухли. З усіх боків напирала невідомість. Раптом грім з безхмарного неба: «Рукі ввєрх!». Густа червонопогонна стіна навколо виросла так зненацька, що здалося, буцімто мені це примарилося. Але грізні дула автоматів і кулеметів, націлені простісінько нам у груди, були аж занадто реальні. Від розпашілих енкаведистів віяло холодною смертю. З наших бодай би хтось ворухнувся. Зброя була тільки у стійкових, а їх чекісти безшумно зняли. Нападники залишили в щільному живому частоколі прогалину. В неї, за їхнім задумом, повинні були ринути беззбройні повстанці. За кілька хвилин на сонячній галявині мала залишитися купа трупів. Про це все я тоді не мав часу розміркувати, стоячи близенько від карателів з квадратовими від страху очима. Не пам’ятаю, як довго тривала німа сцена, але я все ж устиг прошептати «Отче наш». Далі моїми вчинками керував хтось сторонній. Врослі в лісовий мох важкі досі ноги враз легенько відірвалися від землі й понесли мене простісінько на густе скопище енкаведистів. Від несподіванки озброєні солдати розступилися й пропустили мене. Краєм ока бачив, як ринули за мною інші хлопці. Залишеним для нас «коридором смерті» не побіг ніхто. Наче уві сні оббігав я червонопогонників, які несподівано вискакували з-поза грубих буків, стрибав, підводився, бив, ухилявся від ударів і біг, біг, біг…