Михайло Андрусяк - Брати вогню

Начальником над жаб’євськими «стрибками» був Дмитро Симотюк. Запальний і рішучий гуцул мав якісь власні порахунки з не менш гарячкуватим і безстрашним Дмитром Білінчуком. Можливо, Симотюк і став зверхником «стрибків» якраз тому, що його заклятий ворог Білінчук командував сотнею УПА. Досить дивна була та ворожнеча між затятими краянами, що жодного разу не доходила до фізичної розправи, наче смертельні танці над бездонним проваллям. Слава про обидвох лунала над предковічними Карпатами. Білінчук був відчайдушно-хоробрим повстанцем, Симотюк – вправно-сміливим плотогоном. Нагороди обом Дмитрам дісталися різні. Першому – чужинецька куля після чотирнадцятирічної боротьби й народне визнання, другому – п’ятикутна зірка Героя з чужих рук і поступове забуття.

Малописьменний Дмитро Симотюк приводив до Осипа Томенчука, якого й далі тримали під охороною, вчити своїх сина й доньку. Той залюбки займався з допитливими дітлахами. Виявивши Осипові таланти, його поступово стали залучати до створення в батальйоні ансамблю пісні й танцю. Талантів на Гуцульщині вистачало завжди, треба їх було тільки зібрати докупи. Осип наполіг, аби з темних підземель випустили музик Могура, Мороза, Доленчука. Завідувач районного Будинку культури Данчук порадив Томенчукові вдатися до другого секретаря Олішевського. По якімсь часі підмогоричений Дмитро Симотюк звелів двом своїм підлеглим відвести Осипа до райкому партії.

Павло Федорович Олішевський – високий, повільний у рухах чоловік – виявився людиною інтеліґентною і знаючою. Колишній начальник політвідділу Ворошиловградської залізниці багато читав. Безчинства його партійних товаришів значно охолоджували порив другого секретаря до комунізму, в який колись так сліпо вірив. До гірського краю потрапив восени 1944-го. Павло Олішевський терпляче вислухав Томенчука й пообіцяв допомогти.

Після бесіди з другим секретарем ставлення «стрибків» до Осипа трохи поліпшилося. Хлопець гаряче взявся організовувати художню самодіяльність. Проте ні розмова з партійним керівником, ні безоплатна праця не дали напів’язневі волі. Його, як і досі, під пильним наглядом тримали у винищувальному батальйоні.

Нарешті після тривалих перевірок Осипа Томенчука взяли до відділу культури при райвиконкомі, яким керував прибулий із Ростова-на-Дону артист. Опецькуватий чоловічок налягав на поранену в боях із німцями ногу. Байдужий до всього, крім випивки, начальник від районної культури виявився ще гіршим організатором, аніж актором. Але комуніста-фронтовика влада мусила десь прилаштувати. Дружина його працювала медсестрою в лікарні.

Василь Шинкарук, небіж знаменитого Ярослава Чуперчука, піднайшов Осипові квартиру на околиці Жаб’я. Господиня, немолода жінка, жили з небогою внадголодь. Не розкошував і квартирант. Щоби прогодуватись, Осип влаштувався бухгалтером у лісозаготівельній конторі, якою керував Ніколай Краянов. Син білоґвардійця, він рано зазнав сирітських поневірянь. Виховувався в дитячому будинку. Радянська влада не дуже довіряла нащадкові розстріляних ворогів, який зберіг пам’ять про батьків, але підставляти голову під кулі «за Сталіна, за родіну» дозволила. У фронтових окопах знайшов собі дружину, яка тепер працювала в конторі касиром. Недобитого на війні «контрика» послали в карпатські ліси під кулі повстанські. Проте аполітичного начальника від лісозаготівлі хлопці з лісу не чіпали. Краянов, який два тижні безпробудно пиячив, а решту часу запоєм читав книжки, жодної шкоди повстанському рухові не завдавав. У дні запою він проциндрював більшу частину одержаної в Чернівцях зарплатні для своїх лісорубів. Ті віддячували йому абсолютною бездіяльністю, коли рубали ліс, господарями якого почувалися повстанці.

Холодного грудневого дня сорок шостого року до Осипа підійшов десятник із Бережниці й повів, що лісоруби мерзнуть у лісі без теплих одягу та взуття. Осип відразу дотумкав, яким «лісорубам» потрібний теплий одяг, і без зволікань виписав фіктивні накладні й допоміг десятникові забрати зі складу потрібні речі. Захотілося й самому податися до лісу, але стримала думка про можливу розправу більшовиків над родиною в Ценяві. Повстанці подякували через десятника бухгалтерові лісозаготівельної контори. Удень Осип бухгалтерував, а вечорами керував художньою самодіяльністю.

На прохання Олішевського організував концерт у школі, де працювала піонервожатою його небога. Сімнадцятирічна Тетяна Вознюк виявилася напрочуд гарною і тямковитою. Хлопець подружив із донькою сестри Олішевського. Невдовзі район загудів, що небога секретаря райкому приятелює з бандерівцем. Дядько заборонив Тетяні зустрічатися з Осипом. Навіть нараяв родичці молодого капітана-прикордонника. Офіцер, бувало, висиджує з дядьком за чаркою в хаті, а небога горнеться до Осипа десь у затишку. Виходити заміж за нелюбого прикордонника Тетяна категорично відмовилася.