Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Я трохи побринькав і вдарив по всіх бунтах, – як здавалося мені, під настрій Улясі й під нашу розмову:

– Не мели, Іване, – сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), і втяв у тому ж ладі:

– Де ти навчився стільки дурниць? – каже Уляся. Одначе я не здаюся

Я сподівався, що Уляся розсердиться, и хотів, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, і чорна коса впала в траву, й попросила тихо:

– Заграй щось таке до смутку.

Я хотів заглянути їй в очі, але вона очей не підвела. І тоді заспівав пісню, яку часто співав на самоті, самому собі:

Співав про себе, виспівував свою тугу, своє горе, хоч у цій пісні не все було, як у мене, одначе туги від того не поменшало.

Я так захопився, що навіть забув про Улясю, а коли поглянув на неї, вона підвела голову. Здивований, побачив у її очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка її забаганка враз виконується. А може, розкоші, це ще не щастя? Що ми знаємо про світ, що ми знаємо самі пре себе? Нічого.

– Ніколи не думав, що тобі подобаються сумні мелодії, – стиха мовив я.

– А я сама не знаю, які мелодії мені подобаються.

– Коли який стрій душі – під нього й мелодія?

– Скоріше навпаки.

– Музика мусить навертати людину на щось високе, вона наближає її до Бога.

– Вона спонукає її до танцю або й до пиятики, – незгідливо відказала Уляся. – Люди потішають свою плоть.

Здивовано поглянув на дівчину.

– То зле. За тим забувають про душу.

– Всі говорять про душу, але леліють, бережуть і люблять тіло.

– Це неправда.

Уляся подивилася на мене глузливо.

– Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й ніс кривий? Тільки не бреши «Краса душі, краса душі», – перекривила мене чи ще когось – Всі торочать про душу, а люблять тіло. Коли краса зів’яла або її попсували хвороби чи рани, всі одвертають од тієї людини вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти Хіба знаєш, яка в мене душа?

– Ясна.

– Ясний місяць перед дощем. Та ще твоя пика. А люди… Вони здебільшого нищ й підлі. Я надивилася… Стелються біля батька, згинаються в три погибелі… А я дивлюся в їхні очі, а там заздрість і ненависть.

– Всі такі?

– Не всі Але багато.

– Я знав інших людей Які служать науці, Богові Постують.

– І що мають?

– Вони й не хочуть нічого мати…

– Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нічого в мирському житті.

– Ти так підносиш мирське життя?

– Підношу… І люблю. Люблю оцю цар-бороду, оці мальви, оці дерева. Люблю убори коштовні. Люблю хороми… Скільки казала батькові, щоб збудував палац, а він не хоче. Боїться людської заздрості. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.

Я аж злякався. Не вперше мені чути таке, чимало спудеїв мріяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мріях полковниками, гетьманами, королями… Я ж ніколи не залітав думкою високо, навіть малим хлопцем не грався у полководців та королів. А тут про щось подібне казала дівчина. Я відчув у цій дівчині силу, силу, якої не мав сам, і враз подумав, що все, що було допіру, примарилося мені, така дівчина ніколи не зрозуміє і не покохає мене. Злякався ще раз, бо зрозумів, що кохаю відчайдушно і прагну кохання.

– Ти, мабуть, думаєш про князя чи графа? – осмілився запитати.

– Та вже ж дурня не покохаю. – І подивилася на мене пильно-пильно. – А з рідкого тіста спекла б тверду паляницю.

І враз підвелася з трави, круто повернулася на закаблуках і кинула через плече:

– «Тепер же нам три радості: піч бичка привела, а бовдур – телушечку, припічок – ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогін женився».