Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Я читав це послання, й сльози застилали мені зір. Крізь сиву пелену бачив полковника, який стояв біля вікна й дивився в сад, мені здалося, що він не чує того, що я читаю, хоч читав я голосно й виразно. А там, де йшлося про ув'язнених жінок та дітей, навіть помовчав трохи. Отож читав я картку домишлянців з сердечним болем, але трохи й з приємністю, адже раніше цим селом володів пан полковник і селяни там не знали панщини, а платили невеликий чинш, полковник їх не утискував, не ув'язнював, не одбирав землі. Таких поборів, як у Домишлині, либонь, не було більше ніде. Отже я дещо «прощав» пану полковнику. А полковник мовчав. І я не знав, що думати про ту його мовчанку. Може, він шкодує за тим, що сам не брав стільки, як Полуницький, може, розгнівався й зараз прожене селян?… Я вже пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Буває, він мовчить і про щось думає, а погляд пронизливий і мовби закам'янілий, але то закам'янілість перед важливим рішенням, – тоді він неначе забуває про тебе, й тобі стає неприємно, тривожно. Або ж мовби й чує, пройде по кімнаті, зупиниться й знову думає. Либонь, багато думав впродовж життя, та не все передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти є і чого стоїш тут, і ти чомусь малієш. Не люблю людей владних, сливе через те, що сам не такий. Владний чоловік здатний зайняти й чужий куток. Я ж не знайшов і свого, й, може, не знайду ніколи оту свою долю. Може, я нікчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собі стежечку вузеньку, протоптану в стороні від стежок, вигепаних міцними чоботиськами. На тих своїх вузеньких стежечках я цар і Бог (у мріях), і тільки там мені добре. Одначе полковникову владність терпів. Почував, що за нею щось стоїть, що то не просто владність, а щось більше. І терпів його зауваження: «Ну чого, Іване, маніжишся, ти ж не дівка». – «Я не маніжуся… Я такий є». – «Ставай іншим. Гостри зуби. Бо розжують і виплюнуть». – «Не вмію іншим… і не хочу…» – «Отакої».

Сам знав, що життя – то сутність жорстока й зла і що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугасті брови, щось там у ньому всередині борсалося кострубате й болюче, що й він не міг його викинути, і, либонь, через те я примирявся з ним та терпів. Полуботок викликав повагу. Якусь іншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Він викликав повагу як людина розумна, самостійна. Я також прагнув у житті незалежності, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опікувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостійний.

Але що таке самостійність? Це певність, що посів своє, а не чуже місце, й саме таке, яке відповідає тобі, твоєму призначенню, що вмієш розпорядитися собою і тим місцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми перекладаємо власні клопоти на когось іншого, хто може виправити всі наші похибки, хто може від свого й нашого імені кермувати, веліти, владарювати, ми ж того не вміємо, боїмося. Коли ми думаємо про себе, приміряємо все до совісті, вона біжить по хідниках нашої душі, ми поспішаємо за нею й бачимо самі негаразди, ми ладні зупинити її, ми боїмося посуватися далі, аби не побачити чогось гіршого. З такими думками, таким строєм душі багато не здобудеш.

Павло Леонтійович був з тих людей, котрі не йдуть за порадою до інших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидіти в його товаристві, відчутися спокійніше, міцніше. Але що стояло за тим полковниковим спокоєм, за тією владністю, я ще не знав.

Полуботок повернувся спиною до вікна, сів за стіл. Його руки важко темніли на білім убрусі.

– Візьми, Іване, скаргу. А ви, – до селян, – приїздіть на п'ятницю до Чернігова. – Коли селяни вклонилися й пішли, мовив мені: – Не маю права розглядати скаргу сам. То більше – село колись було моїм.

Я здивувався, що він пояснює мені. Таке було вперше. Мені ледь-ледь затепліло в грудях. Хоч думав я зовсім про інше: коли ми вже поїдемо додому. А що, як не застану Уляну?

А він узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.

– Добре пишеш. Випис у тебе хороший, і думка жива. Охрім старий і ледачий, вестимеш книгу пожитків на виїздах. Тільки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив?

Він подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене підборіддя.

– А може, й не тямиш. А доведеться… Все доведеться робити. Життя, Іване, це не Плутарх з Тацітом. Важко тобі буде… Ох і важко.

Я відчув, що він жаліє мене й зовсім не гнівається на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж ні тоді, ні тепер не був на його боці, принаймні першого разу, й давкий клубок став мені в горлі, і я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю її, рахую прибутки пана полковника.