Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Насправді ж усіх тих лиховісних зайд надили лише важкі українські чорноземи, їм були потрібні не українські лицарі, а українські раби, й вони без кінця толочили копитами коней цю згорьовану землю. Скільки облесних слів злетіло з чужих вуст, скільки складено обіцянок під хрестами грецьким і римським, гай-гай – все то обман і підступи. Отож, ми тільки знаємо, що немало Полуботків погинуло в кривавих січах. Вже за гетьмана Многогрішного козакував у Чернігівському полку сотник Артем Полуботок, а його син Леонтій за Самойловича досяг переяславського полковництва, а далі уряду генерального бунчужного. Владний, сповнений гідності, військової відваги, Леонтій змусив заповажати себе не менш владного Мазепу, одначе в підозріливій голові хитрого, умудреного гетьмана раз по раз виникали думки про можливі підступи генерального хорунжого, й коли в 1691 році в Польщі було схоплено ченця Соломона, чоловіка нерозгаданого, таємничого, дивного, котрий приїхав до короля з дружніми листами, буцімто написаними Мазепою, а насправді ним самим, Соломоном, в чому й зізнався на квестії, то він сказав, що про цей його підступ знав гадяцький полковник Михайло Самойлович. Потягли на дибу Михайла Самойловича, й той під тортурами вимовив ще одне ім'я – Павла Полуботка, сина Леонтія, мовляв, той також відав про підступ Соломона, я йому відкрився. Приступили до Павла Полуботка – чому не доповів (не доніс) Мазепі? Павло Полуботок відказав: донос – не моє ремесло, одначе з Михайлового патякання таємниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола, полковника миргородського. Було таке, підтвердив Апостол, я сам оповістив Мазепу. Одначе оповістив Апостол, а не Полуботок!

Мазепа не прощав найменших провин. І наказав одібрати в батька та сина Полуботків уряди, маєтності, нагороди та пустити обох в світ голими й ославленими.

Одначе слава, вона завше ходить о двох ликах. Одне – сатанинське, потворне, друге – благородне, чисте, ясне. Яке воно в тієї чи тієї людини, вона може довести. Павло Полуботок довів це в тяжких походах, битвах, трудах. Доводив мовчазно, мужньо – не старшині, не Мазепі, а всім чесним людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебільшого були безславні, одначе не з його, Полуботка, вини. Двічі ходив на Крим з улюбленцем цариці Софії, її коханцем Голіциним, горіли перед ними підпалені татарами степи, падали від спраги і втоми коні та люди, і тільки завдяки відвазі козаків та їхньому вмінню військо не було погромлене до кінця; схрещував широку козацьку шаблю з дзвінкими лядськими сигізмундівками, з палашами шведів, терпів голод і холод, не нарікав на долю, й врешті недовірливе Мазепине серце пом'якшало, з нього вивіялася колишня недовіра й осуга, і він призначив на місце померлого чернігівського полковника Юхима Лизогуба Павла Полуботка. Леонтія на той час уже не було на світі, він скінчив життя в бідності та неславі. Його син тоді вже зажив слави валечного, мудрого, розважливого козака. По тому, як Мазепа, перемудрувавши самого себе, не відкривши своїх замірів нікому, перейшов на сторону Карла, в Глухові зібралася на раду старшина, а також виборні від полків; маючи себе людьми вольними, деякі козаки почали гукати на гетьмана Полуботка, одначе цар Петро люто затупотів на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: «…з нього може статися другий Мазепа». Чому так подумав – невідомо, тому, що чернігівський, полковник не вклонявся низько цареві, не злизував порох з його брудних ботфортів, тому, що його поважали козаки, а чи тому, що славився розумом та мудрістю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вік ходити в услузі чужоземцеві?

За велінням царя на гетьмана було обрано-призначено Івана Скоропадського, чоловіка невисоких помислів, сумирного, супокірного, серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибі й на тому. Щоправда, й Полуботка тоді цар від себе не відштовхнув, він улещав усіх, хто міг бути корисний йому в боротьбі з Карлом, якого боявся панічно. Цар видав універсали, у яких писав, що він завжди любив український народ, а проклятий Мазепа, наперекір йому, запроваджував по Україні панщину, хотів перевести в панщинників усіх українців; Петро обіцяв козакам усілякі пільги та добра, обіцяв і клявся всіма святими берегти українські давнини, поважати козацькі закони та звичаї, вовіки вічні оберігати їхні вольності. Все це – до Полтавської баталії. По тому в цареві одразу наступила одміна. Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обіцяні пільги та вольності, вказуючи ще й на розор, якого зазнала Україна, отримав загогулисту дулю.