Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

– Сумніватися в усьому? – запитав я. – І в Богові?

Борзаківський замислився й не відповідав довго, і я аж отерп від хвилювання.

– В Богові не сумнівається ніхто, – врешті відказав. – А от у істинах, які речуть від імені Бога…

Ми засперечалися й звідтоді… заприязнили один з одним.

Потому я удостоївся великої честі читати книги з скринь самого пана полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не був, – їх мені давав Пилип Борзаківський. Я прочитав книги по-латині й по-польському. «Кнапіус», «Тезаврус», «Полеон», «Спекулюм», «Саксонум», «Війну домову», і розглядали ми з Пилипом карти всіх сторін світу й читали Євангеліє з позолоченими листами. Одначе все те – значно пізніше. Напочатку Борзаківський взяв собі в звичку потішатися наді мною, то послав шукати ефедрон, у якому, буцімто, мали навісити печатку на промеморію, я блукав по кімнатах і запитував, де той ефедрон, писарі реготілися, бо, виявляється, ефедрон – це відхоже місце; іншого разу передав оближне веління від судді принести сирівцю, самого духу якого суддя не терпів, аж поки Семен Рубець не порадив мені відплатити гріш у гріш самому Борзаківському. Я приніс Пилипу цидулу від панотця Василія, священика церкви Вознесіння Господнього, у якого на виданні була красуня дочка і який славився гостинністю й іноді справді запрошував до себе в гості молодих канцеляристів, адже шукав дочці достойної пари. Цидулу ту писав я сам – умів змінювати почерк. Борзаківський пішов до панотця, а там саме золили та прали білизну, й випало йому носити в чавунах золиво до велетенських жлукт. По тому він, трохи посердившись, лишив мене в спокої.

Другий був Василь Биковський, козак років тридцяти, середнього зросту, тілистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався на всі боки, вибивався з-під шапки, налізав на очі; той чуб був м'який, шовковий, він загрібав його п'ятірнею, а ще, як довідався небавом, любили його загрібати дівчата. Якщо Борзаківський лише полюбляв слухати про дівчат та вдавав з себе зальотника, насправді ж пильнував своєї слави, своєї честі, не давав упасти на себе порошині, то Биковський ходив у гріхах, як свиня у реп'яхах. І диво, всі ті зальоти, всі його пригоди йому легко прощали. Нащо вже строгий був у цих справах Полуботок, а й він тільки махав рукою: «А-а, Василь». Мовляв, що з нього візьмеш. Чепурун невисокого штибу (на Борзаківському завше сорочка біла, без жодного рубчика, а Биковський лише міняє в петельках тієї самої сорочки кольорові стрічки), хвалько, він любив розповідати про свої перемоги на терені кохання, тоді приплющував блискучі ласі очі й приплямкував пухкими губами, полюбляв розповіді про гріховні пригоди інших, а також любив товариство, чарку, отож не раз спонукав і приохочував до неї інших.

Одначе вмів, коли ставало на потребі, працювати без утоми, по кілька діб, тягнути воза важкого по хляпавиці й грудомахах. Йому найчастіше випадали саме такі справи – заплутані й забовтані, до яких доводилося ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше забруднитися. До всього мав одну химерію – майже завжди ходив босий. Прийде до канцелярії, поскидає чоботи і світить голими п'ятами. Лише коли йде до полковника, взувається. Чи так йому те порадила якась знахарка, чи мав од того якусь приємність – хтозна, але вдома, в полі, навіть на вулиці ходив без чобіт. Борзаківський жартував, що то від скупості – береже чоботи.

Третім у тому товаристві був Семен Рубець. Я не раз дивував, що він прилучений до того товариства, оскільки рішуче різнився вдачею, звичками, самим трибом життя як від Борзаківського, так і від Биковського. Я ніколи не бачив на його обличчі усмішки, не чув його сміху, навпаки, цідив слова жовчні, в'їдливі, злі. Мав сухе аскетичне обличчя, на якому особливо виділялися гострі, схожі на ножі, брови, їжакуваті вуса, тонкі губи стуляв так міцно, що між ними не пролізло б і лезо ножа; очі Рубця насторожені, зіркі, він вельми точний, доскіпливий, розплутає, розбере по патичку будь-яку справу, справедливий, і все-таки ліпше йому в руки не попадатися, до того ж, вважає, що ніколи не помиляється, не любить слухати нічиїх порад, навіть полковникових.

Лише іноді, вельми рідко, Рубцеве обличчя одмінювалося, і в ньому проглядало щось щире, майже дитинне. Мені здавалося, що Семен був лагідною і доброю дитиною, та потрапив у тяжкий життєвий вир. Може, то на нього так вплинула смерть дружини, красуні-сотниківни, яка невідь-чому втопилася в ставу, залишивши Рубцеві двоє малих дітей? Рубцеві за тридцять, він вдруге не женився, дітей доглядала мати.