Іван Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський

Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей.

Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.

"От було б добре, якби оце з моєї хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своєю тихою розмовою", - думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.

Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоїчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покої, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своєму вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.

"Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а моє серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! - Виговський важко зiтхнув. - Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде", - подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв, витяг з кишенi свої записи, зробленi в Києвi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.

Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита.

Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i поїхав до Києва. Вiн зайшов в гостi до Павловської, побачився з Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до неї на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими наїдками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловської. В кiнцi обiду приїхала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда своїм князiвством i догадувалась, що Iван Остапович не дурно навiдується до Якилини Павловської та до Олесi.

Iван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся виїздить додому в свою маєтнiсть пiсля Великодня через тиждень.

"Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заловiститись Олесi, що я маю замiр сватати її, а то як заїде в свою маєтнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до неї. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; виїде з Києва, то й забуде про мене", - думав Виговський, вертаючись з Києва до Чигирина.

А Олеся про його не забувала. Пiсля його приїзду до Києва вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в неї, що про його.

- От-от Iван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! - смiялась тiтка.

- Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подобається. Якби менi жити в Києвi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, - говорила Олеся.

- От і не подобається! Ти ще й не була в тому Чигириїii, а вiн тобi вже й не подобається, - сказала тiтка.

- Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою в Варшавi.

- Ой же, моє серце, те саме, тiльки що будеш жити не в Варшавi, а в Чигиринi, - обiзвалась тiтка.

- А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усiєї Польщi й України: є на що подивитись, є чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! - сказала Олеся i зiтхнула.