Тарас Орлик - Данило Галицький

Якщо невеселі були дружинники, звиклі до небезпек ратного життя, то про майстрових, конюхів, куховарок і слуг, набраних у похід, і говорити нічого – зажурилися вони, дехто навіть плакав і ридав, наче їх заживо в могилу клали. Один просить не згадувати лихим словом, другий сорочку на грудях рве, дівчину втрьох від судженого відірвати не можуть.

Подивитися на від’їзд князя Данила зібралося стільки народу, що за різьбленими воротами гул стояв, як у величезному, в людський зріст, вулику, населеному бджолами. Здавалося, весь Холм – улюблена обитель князя – почав ворушитися від великої кількості ніг, що топтали його схили, прикрашені величними стінами й баштами. Будівничі, орачі, рибалки, пастухи і священики, зброярі та землекопи, русичі і лівонці, ляхи і угри, діти і дорослі, чоловіки і жінки – усі вони зійшлися до палацу, збудованого із зеленого карпатського каменю. Серед них було багато втікачів, що рятувалися в Галичині від тартарської навали. І всі вони, обжившись, правили одне й те саме: у цих краях їм дихається вільніше, ніж у Суздалі, Володимирі, болотистій Московії та розбійному Новгороді. Дякували тутешньому народові за притулок, згадували добрим словом великого князя Данила, що не побоявся дати пристановище тим, хто втік від ярма тартарського.

У такі дні загального стовпотворіння Анна Мстиславівна особливо гостро відчувала невиразну тугу й самотність, що не могли скрасити ні діти, ні співучі дівки-витівниці, ні чоловік, тим паче останні години перед розлукою він вирішив провести не з сім’єю, а зі своїми воєводами й боярами. Чекаючи, коли її покличуть прощатися, сиділа Анна на балконі, ховаючи холодні пальці в широких рукавах малинового літника. Холодний вітер тріпав пасма чорного волосся, що вибилося з-під білої головної тканинки. Сиві волосинки були ретельно зафарбовані сажею, а перші зморшки біля очей і губ розгладжувалися за допомогою особливого жиру, непомітного на шкірі. За спиною Анни стояла її улюблениця Завида, яка краще за інших угадувала настрій господині й завжди знала, чим їй догодити. Але сьогодні навіть Завида дратувала княгиню. Так би і вколола її голкою або припекла свічкою, щоб зігнати на ній роздратування.

– Може, бажаєте випити кваску або настоянки, що бадьорять? – поцікавилася служниця, намагаючись вивести Анну з похмурого споглядання.

– А може, бажаєш покуштувати різок свіжих? – запитала у відповідь Анна, не повертаючи голови.

– Та за що, Господи? – удавано злякалася Завида, що чудово знала доброту своєї господині.

– За те, що думати заважаєш розмовами своїми дурними. Сумую я, не бачиш хіба? Не до пиття мені, не до їжі.

– Не можна так, княгине. Обличчям змарніли навіть. Не сумуйте, не хмуртеся, гріх це.

– Гріх? – здивована Анна обернулася до служниці. – Який же це гріх?

– Красу свою неземну ви не бережете, – суворо сказала Завида. – Вона вам не для того дана, щоб супитися або голодом себе морити. Принести чого-небудь смачненького?

Хмари на серці Анни почали розвіюватися від таких слів. Вона знала, що гарна: високі половецькі вилиці, тонкий ніс під зведеними бровами, яскравішими за блискуче вугілля. Однак лестощі так пестять слух, що ніколи не бувають зайвими.

– Моя краса згасла давно, – мовила Анна. – Де вона, молодість? Агов! Не відгукується. Нема її. Закінчилася.

– Як на мене, то ви з роками ще милішою і вродливішою стаєте, – сказала Завида. – Ось тільки їсти треба. Особливо після ночей безсонних.

Вона лукаво й допитливо подивилася на господиню, даючи зрозуміти: усе бачу, нічого від мого ока не сховається.

Анна заклала руки за голову, солодко потягуючись. Це теж було послання без слів: так, кохає мене чоловік, зовсім заїздив, усю ніч спати не давав.

– Хіба що яблучко печене з’їсти? – сказала Анна, стримуючи позіхання. – І пряника медового? Звели, нехай принесуть. А сама не йди, разом униз дивімося, а то одній нудно.

Незабаром два спритні хлопці внесли на балкон невеликий столик на журавлиних ніжках і відразу його накрили: солодощі, печиво, напої. Анна вибрала тепле молоко.

– Ось і правильно, – схвалила Завида, беручи глечик. – Від молока шкіра біла, а губи червоні.

– Раніше покусаєш їх трохи – і вже червоніють, – поскаржилася Анна, розглядаючи оригінальний візерунок на прянику. – А тепер кров від губ відступила, доводиться їх вишневою настоянкою підфарбовувати.

– Найяскравіший буряковий сік, пані. У нас у селі всі жінки ним користувалися, і молоді, і старі.