Олесь Бердник - Дике Поле

Самотнім був молодий козак Іванко серед виру січового. Лише дядько Явтух, як вірний пес, не залишав його в розпуці, оберігав од насмішкуватих дотепників, від дошкульних натяків. Братчиків низових дивувала незвична сором’язливість Іванка, огида до горілки, нехіть до грубих розваг. І дали вони йому прозвище «Баба». Дотепника Іванко викликав на товариський герць і загнав його по шию у воду. Відтоді насміху не чути було, припинилися кпини, проте прозвище Баба прилипло міцно і назавжди.

Знемагав молодий козак від незвичного стану свого. Ні покупатися, ні роздягтися. Так і ходив він одягнений у просмолену вишиту сорочку та жупан. Спасибі ще Явтухові, що взяв його до сторожової вежі біля порогів. Тут всього семеро козаків, можна усамітнитися серед бур’янів, побути хоч якусь хвилинку з своїми думами віч-на-віч.

Хоч би скоріше похід. Хвилюються козаки, повзуть чутки, збирається гроза. Не стримаєш серця козацького, коли воно вибухне жалем за скривдженим людом українським, все одно, як долонею не зупиниш блискавицю небесну, коли хмара сповнилася вогнистою силою. Кажуть, що скоро, незабаром. Кажуть, що вже біля Великого Лугу, в потаємних затоках, смоляться чайки. Шепочуть, що вже готові припаси. Тільки чекають кошового отамана Кореня, який поїхав до Києва про щось домовлятися з послами королівськими. Не бажає король, щоб козацтво турбувало береги кримські чи оттоманські, боїться він люті султанської. А тим часом ординці безборонно налітають на Вкраїну, ніби ятаганом розпорюючи її живе тіло, забираючи в неволю нещасних бранців. Хто ж стримає ярий шал розплати, яка сила втримає той клекіт у берегах? Дай Боже, щоб скоріше. Невольники, що чудом вирвалися з бусурменської каторги, розповідали, що Гордій Кожух виплив з Кафи на стамбульській галері. А звати господаря її Алі-пашею… Аби тільки добратися до берега ворожого. Вже там доля щось покаже. Аби тільки в похід.

— Гей, Баба, нумо купатися! Сонце пече — страх!

Козаки прискакали зі степу, гарцюючи на конях. Вона стрибають на землю, хутко роздягаються. Іржуть, мов жеребці, розкошуючи під сонцем, виграючи могутніми м’язами. Іванко одвертається, ховає пашіюче обличчя.

— Чи ти в монастир зібрався? — здивовано гукає Андрій Діжа, високий, стрункий козачисько, поплескуючи себе по стегнах. — Сидить, наче привезена дівка, пріє в жупані своєму!

— Я вже купався, — бреше Іванко.

— Тоді йди на вежу. Хай Явтух покупається!

— То й піду, — полегшено зітхає Іванко, встаючи з каменя.

Хлопці пірнають у воду. Могутній вир тягне їх у зеленаву глибінь, загрожує, але козаки долають лютий клекіт, мов здоровенні рибини, виграють засмаглими тілами над страшною прірвою.

Іванко бере свого вороного за повід, веде до високої вежі, що стримить на горбу біля скелі. Тріщить під чобітьми торішній бур’ян, задушливо пахне дика м’ята. На дерев’яному помості вежі, звісивши ноги, сидить дядько Явтух, пихкає люлькою. Він забачив Іванка, дивується.

— Чом не гуляєш? Я ще посиджу, початую…

— Хлопці купаються, — неохоче каже Іванко. — Кажуть, щоб я початував…

— Ото лишенько, — буркнув Явтух. — Халепа, та й годі. То лізь, мій голубе, сюди. Я й справді з охотою покупаюся. Припікає.

Іванко на вежі. Звідси видно Дике Поле, Великий Луг на обрії, зубці порогів, Дніпро-Славуту.

На півдні — імлисте марево. Вітер докочує звідти запах полину, степ тріщить тисячами коників, у порожньому небі клекочуть орли. Бур’яни, високі трави. В них так легко заховатися людині, навіть вершникові. Тому й треба чатувати, щоб зненацька не налетіла вража сила до володіння козацького…

Серед срібної тирси, там, за валунами, чорніють якісь цяточки. Може, кози? Чи степові шакали? Ні, зависокі. Що ж то має бути?

Іванко примружує очі, затуливши їх дашком руки від сонця. Чорні цятки зближаються, прямують до порогів. Вже видно над ними якісь темні рисочки. Ба, це коні! На них вершники зі списами. Хто ж такі? Татари чи, може, козаки?

Хлопець хутко спускається вниз, стрибає на коня, б’є його підборами під боки. Козаки загледіли, що Іванко вже не на вежі, вибігають на берег, одягаються.

— Пугу! Пугу! — кричить Іванко. — Вершники в степу.

— Татари? — запитує Діжа.

— Не розібрав. Далеко. Восьмеро їх. Чи, може, й дев’ятеро!

— Гм! — покрутив головою Явтух. — Нас семеро. Впораємося, коли що…

— Впораємося, — охоче згоджується Діжа, пристібаючи до пояса шаблюку. — Хлопці, засядемо. Я вилізу на вежу, стовбичитиму там. А ви — по двоє — чатуйте в бур’янах. Щоб нічичирк. Хай вони скачуть до мене, подумають, що я один…