Олесь Бердник - Дике Поле

Гордій завважив теє, спокій товариша ще більше дратував, але він терпів, мовчав, бо відчував за собою вину: не затримався б Підкова заради весілля побратимового, був би він давно на Січі!

Дорогою падали бранці від спеки та виснаження. Татари добивали їх, прохромлюючи груди ятаганами. Живі дивилися на те видовище з жахом та люттю — безсилі, прибиті, роз’єднані.

Лише Грицько стояв у такі хвилини незворушно, дивився десь у степи, в блакитну далечінь, ніби сподівався, що звідти прийде воля…

І Гордій не витримав. Він злісно просичав, кусаючи губи:

— Ти камінь, Грицьку. Ти не людина… Тебе не зворушить навіть смерть матері… У тебе серця нема…

Підкова глянув на товариша, і Гордій здригнувся — безодня муки хлюпнула з очей побратима їдучою хвилею. Хлюпнула і закрилася.

— Ех, побратиме, — прошепотів Підкова, тужливо похитуючи головою. — Що нам з стогону? Чи не досить плачуть діти та жінки? Чи не занадто радощів ворогам з наших мук? Серце моє розтерзане… та не бачитимуть того невірні. Зась їм до того… А ще я спокійний, брате, бо відчув, що треба пройти людині і Чорний шлях… Неодмінно…

— Не збагну, — понуро озвався Гордій.

— Збагнеш колись. Гарно співати пісень про невольників. Вийти під зорі, залицятися до дівчат, милуватися… а між любощами затягти сумненької думи, як у муках конають вкраїнські дівчата і хлопці у хурдигах турецьких…

— Що ти кажеш, брате?

— А хіба не так? Співати гарно… гірко знати неволю… Та треба, коли хочеш знати життя. Не звідаєш рабства — мука вкраїнська буде для тебе піснею… А звідаєш — стане раною серця… Тоді й шабля погострішає, рука змінній…

— Де там, — похилив голову Гордій. — Згниємо в неволі… та й по всьому…

— Темна доля. Не знати, хто де ляже… Попереду — ой як багато ще шляхів, брате. Лише вижити, вижити… Мрію ще повернутися на Вкраїну, вірю в те… Лише не дай, брате, щоб жура з’їла тебе. То страшніше, ніж ржа для заліза. Роздивлятися треба, мо’, втечемо десь…

Заворушився караван, закричали татари, заіржали коні. Знову в нескінченний тяжкий похід. Та повеселів Гордій. Побратимові слова запали в душу, заронили надію…

Орда з ясиром підійшла до Дніпра. На плотах татари переправили полонених у лівобережні плавні, сані з кіньми перебиралися самотужки, тримаючись за повід.

Дихнув гарячий південний вітер.

Пожовкли трави.

В сивому мареві клубочилися хмаринки, мрілися сині юри, шпилі химерних будівель.

— Крим, — шепотіли бувалі люди. — То віковий проклятий базар. Скільки людей наших поїв, проковтнув…

Біля Перекопу Гордія й Грицька зв’язали подвійним ремінням, а сусіда їхнього — односельчанина Василининого — вивільнили від сириці, лишивши, однак, аркан на шиї. Підкова люто позирав на нього, дихав вовком, плювався.

— Юда. Підслухав щось, продався…

Зрадник одвертав обличчя, глухо бубонів:

— У кого сила — у того правда…

— Все ‘дно здохнеш у неволі, пес проклятий, — не вгавав Грицько. — Адже аркана не зняли з шиї…

— Зате рука вільні, — криво посміхався сусіда. — Маю хоч крихту волі. А ти лайся, лайся, я все те запам’ятаю…

Грицько скрипів зубами, шепотів побратимові:

— Витерпимо, все витерпимо… Хоч і тяжко бачити зраду рідних людей, проте й таке знати варто. Щоб не дурити самих себе. Головне, брате, не розлучатися. Аби разом нас узяли, а там — щось придумаємо… Вічної туги нема, довічної неволі — теж нема…

Побратимів купив поважний турецький крамар для своєї галери-каторги. Він довго мацав їхні м’язи, плечі, заглядав у рота, невдоволено бубонів:

— Худі, хирляві, слабосилі…

— Дорога, — розводив руками татарин, байдуже спльовуючи тютюнову жуйку. — Погодуєш день-два, оклигають…

— Не для годівлі беру, — повчально сказав турок, — для діла… Три гяури здохло в дорозі, треба свіжих. Ну, аллах милостивий, беру цих…

Окрім побратимів, на галеру потрапив ще й зрадник, якого було звати Ониськом. Він в’юнився ласкою довкола нового господаря, улесливо зазираючи йому в очі, щось шепотів на вухо.

— Нашими душами торгує, гадюка, — понуро сказав Грицько товаришеві, — гаразд, хай начувається…

Крамар штовхнув ногою Омська, той упав на коліна, усміхнувся солодко, ніби отримав якісь ласощі.

— Маю одного наглядача, — буркнув зневажливо турок, холодно бликнувши на зрадника. — Як шайтан вхопить його — тоді заміню тобою. А поки що греби разом зі всіма. Та прислухайся. Щось почуєш — скажи мені. Або Кесиму-наглядачу. Земляк ваш, вірний слуга мій…