Іван Білик: Похорон богів

— Ти чого верещиш? Наче тебе да-авить хтось за горлянку, — почув Настас. Над ним сидів підпухлий од сну й холоду Вадим Муромець. — Уставай, он там варя-аги сунуть... — Останні слова він майже прошепотів, і це остаточно повернуло Настаса до тями.

Він спробував підвестись, але заклякле на холоді тіло не підкорилося, Настас упав у згасле кострище н засопів, потім став рачки й ледве випростався, та молодий Муромець знову повалив його на мокру від роси і прижухлу траву.

— Не ворушіться! — цикнув на них старий, зіщулившись темним клубком за возом. Поряд із ним чипів Ратко, зосереджено чухмарячи потилицю.

Вадим і Настас розплаталися на траві. Поза Либіддю йшла довга вервечка верхівців. Попереду, на білому княжому коні, виступав витязь у червленому корзні, і шестипалий юнак, обізнаний з прикметами, прошепотів, неначе його могли почути за річкою:

— Князь Лют... Син Свенельда... А хто ж ото з ним?

— Усе кубло зміїне, — озвався з-за колеса старий. — Удвох виповзли.

— А й пра-авда він... Местиша Варя-ажко, Лютів брат, — пояснив юнак Настасові. — Тільки не на своєму жеребці. Чого це вони так рано вертають? — сам себе запитав він.

Кінна витяга братів Свенельдичів, дві сотні мечів, ішла розміреною ступою, зайнявши долину з кінця в кінець. Уже видно було задню пару вершників, схожих зовні на отроків чи конюших холоп'яків. Було схоже, що ніхто не помітив чотирьох принишклих по цей бік Либеді людей, та коли задня пара порівнялася з ними, злигані зачухані воли, які досі паслися в бляклій траві за гаєм дубків-нелинів, раптом вийшли з гаю й посунули до води, колошкаючи кущі туго напнутим налигачем.

Задні комонники зупинилися і глянули на волів, двоє підскакали до берега, але в холодну воду не наважувались увійти. Один із них пронизливо свиснув, тоді ламаною київською говіркою погукав:

— Чия воли пастися?

Він явно не бачив чотирьох принишклих за дубками чоловіків. Другий щось гукнув до нього по-варязькому, кинув йому своє оружжя й синій щиток, а сам почав примушувати коня забрести у воду, деручи йому острогами боки та живіт. Гнідий кінь іржав од болю, аж на задні ноги присідав, але врешті мусив підкоритися людині. Крижана вода хлюпнула коневі спершу по животі, почала боками підбиратися до спини, вершник підтяг коліна до холки, й кінь поплив, нажахано форкаючи. Воли байдуже стояли при тому березі й пили, не звертаючи на нього жодної уваги. Вони попідводили голови тільки тоді, як кінь торкнувся копитами дна й збурунив перед ними прозору воду. Борозний віл коротко мукнув і понюхав здалеку коня, який почав заходити волам з підсобного боку.

Варяг був іще зовсім молодий, руда борідка ледь пухнатіла в нього на підборідді, й кияни мали добре знати його. Наміри варяга не викликали сумнівів. Старий Муромець виліз із-за воза й попростував до води.

— Флелафе, ці воли мої. — Він намагався не дратувати гридня, й лише запалі щоки над порістю виказували його.

— Бігати! — коверканою мовою гаркнув на нього варяжий і підняв вад головою мокрого бича, щоб полоснути межи очі. Коли вже він вимок у крижаній воді, то мусив мати за віщо: здобич належала йому.

Однак за крупом його коня виросло ще дві постаті — кремезні Муромцеві сини, — й варяг опустив руку з бичем додолу. Молодшого з них Флелаф добре знав: цей міг утримати в кузні задню ногу найлютішому жеребцеві. Другий варяг, що лишився на тому боці Либеді, щось гукнув. Муромці побачили в його руках лук із напнутою тятивою: він закликав свого друга відскочити вбік — це можна було вгадати.

Але здоровезний юнак уже схопив варязького коня за хвіст. Варяг свиснув бичем спересердя, та мало не впав додолу разом з конем — так шарпнув їх обох Муромець. Його брат узяв коня за вуздечку й повів до гаю, куди батько вже тяг сірих волів, ні на кого не дивлячись, а шестипалий Вадим, не випускаючи хвоста гнідого, йшов слідом і лише зрідка позирав назад. Варяг з того берега тепер не міг стріляти, щоб не вразити свого.

Відійшовши кроків на сто від берега, куди вже не долетіла б з того боку жодна стріла, Ратко спинив гнідого й глянув спідлоба на Флелафа. Збагнувши свій безпорадний стан, гридень од розгублення по-дурному засміявся. Він уже не погрожував, не кричав. Ці двоє здорованів могли його просто задушити. Флелаф намагався знайти в пам'яті бодай якісь руські слова, але пам'ять геть відбило.

А той, другий, тим часом шарпався то до води, то в бік дороги, де давно зникли останні витязі київської гридьби.