Іван Білик - Похорон богів

А тепер, на Маковія, Доброчин знову стояв на тій самій скелі Чорної коси. Після відплиття базиліка архімандрита минуло півтора місяця, та вони здавалися довшими за рік. Володимир, князі та бояри стояли купкою поряд, а рать і дружина юрмилися й на Чорній косі, й уздовж усього берега до самого Корсуня, а на березі попід східною стіною города рябіли юрмища корсунян.

Усі погляди й двадцятитисячного Київського полку, й тридцятитисячного населення були звернені в один бік: на спалений серпневим сонцем виступ у морі; з-за цього виступу кожної хвилини могла з'явитися валка царських кубар.

Ще три дні тому гінці повідомили Доброчина, що царівна проминула гирло Дніпра, всі сподівалися гостей уранці, але навіть полудень уже давно минув, а Володимирова наречена жона й досі була десь у морі.

А над городом і всім Корсунським півостровом не втихав передзвін. У церквах та соборах правились єпископські молебні за здравіє та многая літа імператорської сім'ї: багрянорідних Василія, Костянтина й Анни, й гомін мідяних дзвонів то втихав, то знов підіймався над півостровом і затоками.

Корсунь ще зроду не бачив у своїх стінах члена імператорської сім'ї. В корсунян було небачене свято.

Доброчина ж охопило таке відчуття, ніби він присутній на похороні.

Це відчуття було йому знайоме з давніших часів. Доброчин дивився через вузьку затоку на корсунян і думав про Київ.

Під Морськими воротами Корсуня стояла купка в чорних та строкатих плащах — то була челядь митрополита Артема й топарха Іраклія, які теж стояли десь там. Щойно перед цим до стану киян приходили обидва корсунські зверхники, топарх Іраклій казав, що Доброчинові й Володимирові теж личило б зустрічати Анну на березі, але Доброчин відповів:

— Хочу в цей урочистий час бути серед раті.

Володимир та бояри теж відмовилися йти до Морських воріт.

Враження похорону охопило багатьох бояр і воїв, і Доброчин уже достеменно знав природу того дивного пекучого відчуття. Це був похорон усього звичного й рідного, на чому трималася дідня й прадідня земля.

На виступі, з-за якого виглядали царські кораблі, настало пожвавлення. Найдопитливіші й найнетерплячіші стояли там: вони першими й помітили царгородські кубари. Над Корсунем знову розлігся мідяний передзвін, і Доброчинові та іншим киянам було видно, що в гурті під Морськими воротами замайоріли хоругви й наперед вийшли топарх і митрополит. А з-поза виступу з'явилися велика трієра й дві диреми. На парусі кожної видніли темні лики Христа, обведені золотими сонцями. Це був знайомий багатьом киянам імператорський знак.

Далі місити куряву на Чорній косі не було жодного глузду, й Доброчин сказав до Володимира та інших князів і бояр:

— То клопіт митрополита й топарха. Ми зустрінемо Анну коло брами дідинця, цебто царського акрополя.

Ждан насторожено пробурчав:

— Що то воно ще за Анна... Може, якесь таке, що тільки тьху...

Коли під'їздили до брами акрополя, де був і царський хором, Доброчин відвів голову й мимоволі здригнувся. По той бік вулиці під скісним промінням сонця сидів на здибленому конязі сонячний бог, схожий на Іллю Муромця.

— Цього з собою заберем, — сказав Доброчин Володимирові. Заклопотаний своїми клопотами великий князь непорозуміло кивнув, а Доброчин так і не пояснив йому причину цього свого дивного рішення.

До акрополя за ними в'їхало зо дві сотні князів і великих та малих бояр, які один по одному висідали біля брамки царського хорому.

Навпроти був інший хором, у якому сидів топарх Іраклій. Топарх три дні тому вивільнив його для царевої сестри. Хором був значно менший від царського й присадкуватий, до того ж не мав двірця.

— Так і чекатимемо посеред двору? — совгав Ждан, позираючи на численних челядників, які гарячкове готувалися до зустрічі імператорової сестри.

— Заходьмо до хорому, — байдуже махнув рукою світлий князь. — Як треба буде, поплачуть.

Грецька челядь принесла руським архонтам вина, князі та бояри сьорбали вино в просторих світлицях і слухали. В навстіж розчинені вікна було чути все. Кияни майже напевно звала, коли царівна вийшла на берег коло Морських воріт, коли вступила на городські вулиці, коли промннула торжок агори. Над вулицями стояв передзвін і линула тягуча вісня, яка поволі наближалася до царського дідинця.

Наближався паркий серпневий вечір, а в вікна хорому було видно осяяні сонцем верхи й поновини високої Таврської гори.

Нарешті ввійшов тлумач і повідомив, що прийшов Грек Мудролюб. Доброчин звелів упустити. Базилік увійшов і чемно спинився коло дверей.