Іван Білик - Похорон богів

Доброчин запитав:

— А ці куди показують?

— Ти хіба сліпий? — обурився старійшина волохів.

Доброчин не був сліпим, він перепитав просто для певності, Старий теж знав усе. Ці велетенські сулиці шукали рожнами полудень, і на кінчиках рожнів їхніх закипала кров.

Але гінця від Звенислава Претича не було вже більше як півроку — відколи Доброчин вирядив Покотила з п'ятьма сотнями в десятьох човнах.

Уже в княжому дворі Доброчин сказав Жданові й Володимирові:

— Узавтра ж треба слати гінця. — Він глянув на стовпи над Вишимгородом. Стовпи горіли мерехтливим жовто-червоним вогнем. Він не міг не піти до старійшини волохів, щоб почути його тлумачення стовпів, але слова Стана про давніший стовп його збентежили. Він був уже готовий витягатись у далеку путь, а після розмови зі Станом вирішив почекати, чи не перевернуться небесні сулиці ратищами догори, як сталося за часів Ольга. Поки що Доброчин вирішив обмежитися гінцем.

Коли прощались перед Доброчиновим хоромом, світлого князя вразив несподівано дужий потиск небожевої руки. Небесний знак додав надії й Володимирові. Небіж важко пережив торішнє марне чекання царської сестри, лише з приходом весни мовби змирився з думкою, що все зостанеться так, як було досі, й Доброчин боявся завдати йому нових розчарувань. Він лише відповів на його міцний потиск, а вже в одрині з надією розчинив навстіж вікно.

Стовпи похитувались й вигравали, показуючи вершками так само на Пониззя Дніпра.

Треба було чекати. Доброчин лише собі нагадав, що має взавтра ж вислати гінця до Звенка Претича.

Вогняні стовпи стояли до дванадцятого, так і не перекинувшись рожнами вниз, і Доброчин вирішив негайно витягатись.

— Чи правда то, чи ні, — сказав він на Княжій думі, — але так воно веселіш, коли гарний знак на небі.

Витяга йшла правим берегом Дніпра, але за Порогами Доброчин вирішив переступити на лівий, бо далі переправ не було. Він спочатку думав пустити ладді своїм ходом, а самому йти до Перекопу степами навпрошки, але згодом передумав. Довелося б узяти чималий запас води, бо далі не передбачалося жодної річки, а навряд чи пощастило б дістатися Перекопу за два дні.

Літо просто летіло назустріч, а Доброчин мимоволі пригадував минулий рік, коли вони тремтіли в літніх строях, а назустріч їм нестримно неслася зима: на Почайні вже стояли перші ламкі забереги. Торік дружина півмісяця тяглася від Києва до Сури, тепер же за півмісяця дійшли до гирла.

Це було друге диво цієї весни.

Торік дружинники вельми мляво й неохоче йшли зустрічати цареву сестру. Великий князь охрестився й став мовби чужий киянам, ще чужішим він мав стати після злюбу з сестрою грецького царя. Кияни ледве спекалися варягів, одчувши себе господарями в своєму городі й на своїй землі, а до Києва знову збиралися нові зайди, які потопчуть їхні усталені віками звичаї й закони дідів.

Кияни спершу навіть зраділи, що Володимир повернувся без грецької жони, й потай та відверто глузували з нього та з Доброчина, які погнались невідь за чим. Але потім вони усвідомили найголовніше: що це ганьба й для всіх них. Найзапальніші галасували на торгах та на вулицях, збираючи навколо себе юрмища людей:

— То вона гребує нашим князем? Хто він такий, отой цар Василій? Плюгавий грек! Мало їх товчеться щодня на Подолі? Самі вирячкуваті очі та ніс — більше з них ніякого зиску. І Василій такий же, як ці.

Кияни дуже швидко забули, що ще рік тому мали Василія за небесне й геть неприступне божество: грецький цар — і цим усе сказано. Та коли пішли чутки, що цар оддає свою сестру за Володимира, кияни притихли й тільки неприязно косували на княжий двір. Доброчин і Володимир виявились такими самими ненажерами, якими були й дотеперішні варяги Ігор, Ольга та Свенельд, — лише доморослими. Хіба ж п'ять років тому не Доброчин казав, що подарує борги закупним рядовичам? А борги як були, так і досі є.

І кияни раділи з невдачі цього колишнього Ольжиного холопа.

Так тривало до кінця зими, а навесні з киянами мовби щось учинили. Галасії вигукували на торжках:

— Цар нами гребує? Коли не хоче добром — заберемо його сестру силою!

Це було те, про що Доброчин боявся й мріяти, йому самому здавалось бридко випрошувати в царя Василія сестру. Він колись навіть казав старійшині Станові: коли вже брати на шию того хреста — то не як милостиню, а як виборену в раті дань.

І навесні він уже сам був радий і задоволений, що торік Василій не прислав сестру.