Іван Білик - Золотий Ра

Попереду воїв на білому скіфському інохідці з чорним хвостом і чорною гривою їхав сам цар Крез — найбагатша людина світу, найщасливіший у світі цар. Крез досі не програв жодної значної битви, бо ратився він не тільки мечем, насамперед — розумом.

Був у Креза в Прієнні під Мілетом друг-еллін Біант. Після тривалого перебування Біанта в Європейській Елладі Крез його запитав: «Ну, що там новенького?» Він саме приєднав до Лідії останнє вільне еллінське місто в Азії — Мілет, якого його батько, покійний цар Аліатт, ніяк не міг завоювати. Тепер Креза вабили іонійські острови. Біант подумав і відповів лідійському цареві: «О, Царю царів! Острівні іонійці терміново закуповують коней і мулів». — «Нащо вони їм?» — «Лаштуються йти походом на твої Сарди».

Цар Крез неймовірно зрадів: «О, коли б небожителі й справді напоумили остров'ян на таку дурість! Остров'яни не знають, з якого боку в коня хвіст, а лідійці в кінному бою богорівні!» Біант закивав: «Правда твоя, царю! Але як би мали повестись іонійці з тих островів, коли б почули, що ти лаштуєш проти них кораблі? На морі елліни значно вправніші від лідійців, тому й сподіваються перетопити всіх твоїх невправних моряків. І вони цього доможуться!»

Так сказав Біант. А Крез тоді саме будував і скуповував, де тільки міг, трирядні та дворядні бойові судна. Після цієї розмови з Біантом він усе зважив і відмовився від походу на іонійські острови. Біанта справедливо називали одним із Семи Мудреців Світу, але не менш мудрим належало називати й того, хто вмів оцінити мудру думку.

За білим інохідцем Креза йшла вся його закута важкою бронею чорнокомонна рать, наїжачена довгими товстими списами, проти яких до самої річки Галісу не знайшлося гідного щита.

Сьогоднішня перемога була особлива.

Уздовж дороги стояло безліч чоловіків і жінок, які кричали й вимахували лавровими гілочками, що дуже не подобалося білому інохідцеві царя. Він раз по раз норовливо косував на свого вершника в червоній царській хламиді, й тільки сердиті вудила зупиняли його, інакше б укусив не одну розмахану руку.

Буяла пізня весна, мешканці Сард вийшли одягнені зовсім по-літньому, й лише де-не-де траплялися відкриті жіночі обличчя: то були еллінки та рабині з інших країн, хоча ці жінки в Сардах теж здебільшого наслідували лідійок.

Крез напинив жеребця, коли до брами акрополя лишилося зо сто кроків. Тут вулиця була вся вистелена молодим накошеним вівсом, а по той і по той бік стояли найвизначніші люди, виграючи проти сонця золотими й червоними подолами дорогих шат. Далі в акрополі аж до царського хорому простяглася килимова стежка, якою мав ступати тільки білий царський кінь. П'ятсот вершників на чорних конях потолочили овес і спинилися перед брамою. Вистеленої вівсом ділянки вистачило якраз для цих п'ятисот, а Крез урочисто в'їхав у браму акрополя. Аж тоді за ним посунули ті найвизначніші мешканці Сард. Четверо підхопили повіддя царевого жеребця, й коли підійшли до сходин хорому, інші семеро чи восьмеро зняли Креза й понесли на руках. З відчинених дверей вийшла з коштовним кубком у долонях цариця Дана:

— З перемогою Царя царів!

Крез узяв кубок, злив кілька крапель додолу задля пошани пращурів та підземних богів, потім і сам випив. Поряд виросли обидва Крезові сини — калічкуватий Мах і кремезний красень Атіс, який після батька мав стати лідійським царем.

— Ти обіцяв привести на аркані фрігійського царя! — засміявся кремезний царевич. — Де ж він?

Крез теж посміхнувся до свого улюбленця та до німого сина Маха, який узяв надпитий кубок і врочисто підняв його догори. Крезові затремтіло в грудях: Мах усе розумів і все знав, але в нього змалечку відібрало мову.

Ця слабість тривала тільки мить, Крез аж тепер відповів старшому синові:

— Твоя мати назвала мене Царем царів, а якби я всіх переможених приводив на аркані, то вона й усі інші називали б мене просто царем!

Після блискучої перемоги він іще досхочу не насміявся, через те тепер стояв на сходах рідного дому й вільно та розкуто реготав. Разом із царем реготали й державні мужі лідійські, а з-за брами акрополя долинав справжній ґвалт: мешканці Сард ушановували простих воїв.

Крез сміявся цілий день, і, хоч він змалечку вдався реготливим, бо міг сміятися без видимих іншим причин, сьогоднішній сміх був просто якимось божественним даром чи прокляттям: цар сміявся навіть під час обох урочистих відправ, обідньої та вечірньої, на яких з нагоди переможного повернення було принесено в жертву тисячу нетелів і тисячу третяків, котрі потім пішли на святковий пир городянам.