Іван Білик - Золотий Ра

— Цікава легенда, — зумисне байдужим голосом кажу я. — Але хто може тепер визначити, скільки в ній вигадки й скільки правди?..

Батько історії лише мружиться до моєї настільної лампи й не відповідає. Але я добре знаю його погляди й запитав просто так. Тепер я сам намагаюся говорити його словами:

— Писати можна про все почуте, а вірити або не вірити написаному — це хай кожен вирішує сам.

Геродот не заперечує, лише розводить руками.

Але мене все-таки дуже цікавить, чи був на світі скіфський правитель з дивним іменем Аріант?

Якщо на мить припустити, що скіфи належали до іраномовних племен, то в першій половині імені царя справді вчувається мовби щось перське, тобто іранське: «Ар'я» цією мовою нібито колись означало «повноправний муж». Але, знаючи загальну звичку стародавніх еллінів еллінізувати «варварські» імена, можна припустити, що так само вчинив і Геродот: давньогрецькою мовою «арі» справді означало «багато», «вельми», «веле», «най» тощо.

Я для певності питаю в гостя:

— Чи були в еллінів імена, що починалися б так само, як ім'я того скіфського царя?

— Скільки завгодно, — відповідає гість. — Ти ж, напевно, знаєш легенду про дочку крітського царя Міноса — Аріадну, ну, ту, що з допомогою клубка пряжі врятувала свого коханого Тесея? Знаєш і мою розповідь про великого кіфареда по імені Аріон. А ось іще еллінські імена, схожі з іменем вашого царя Аріанта: Еант, Біант, Атлант...

Кажу Геродотові:

— Отже, ти переклав по-грецькому ім'я скіфського царя?

Він відповідає трохи здивовано:

— А по-якому ж я мусив перекладати? Такий був звичай за його часів.

З «Історії» Геродота ми знаємо зо два десятки імен скіфів...

Але досить про походження того царя Аріанта. Спробуймо бодай приблизно визначити, коли він жив.

Питаю в Геродота:

— Коли ти плавав до Скіфії, хто тоді був там царем?

— Октамасад! — упевнено відповідає Батько історії.

Той Октамасад за зраду вітчизняних богів скарав на горло рідного брата Скіла, свого попередника. Під час відвідин Геродота Октамасад був ще молодий, а Геродот побував у Скіфії приблизно 450 року до нової ери.

Ми точно знаємо безперервну династичну лінію принаймні дев'ятьох скіфських царів: од Прототія до Октамасада. Прототій був дідом Спаргапіта й царював приблизно 670 року до нової ери. Далі в глиб історії Геродот уже не називає жодного скіфського царя, крім отого Аріанта, який розпорядився вилити з наконечників стріл колосального казана.

Питаю Батька історії:

— Де було поставлено той казан?

— У місцевості Ексампеї. Там є дуже дивний струмок гіркої води. Він упадає в Південний Буг на відстані чотирьох днів плавання від гирла. Гіркий струмок не дуже великий, але робить воду в усій нижній частині Південного Бугу непридатною для питва.

Яка ж річечка впадає в Південний Буг за чотири дні плавання від гирла?

Сядьмо на звичайного весельного човна й вирушмо від гирла вгору, а через чотири дні зійдім на берег і розгляньмося довкіл. Одразу за пристанню побачимо вулиці райцентру Вознесенська Миколаївської області. А з лівого боку в Південний Буг упадає річечка Мертвовод!

Промовиста назва?

Ось як точно все визначив Геродот! Після нього минуло дві з половиною тисячі років, а гірковода річечка так само несе свої хвильки в Південний Буг, можливо, всі ці дві з половиною тисячі років однаково й називається.

— Чому ж ти іменуєш цю річечку Ексампеєм? — дивуюсь я.

Ось як написано в «Історії» Геродота: «Назва річечки й місця, звідки вона витікає, по-скіфському Ексампей, еллінською ж мовою — Священні Дороги».

Я вагаюся й заглядаю до словника: невже «Ексампей» — скіфське слово?.. Ні, не скіфське, а грецьке. Його слід перекладати як «Спалища». Можливо, на Ексампеї було священне урочище скіфів-праслов'ян, куди з усіх навколишніх сіл звозили небіжчиків для спалювання. Це підтверджується й грецькою назвою місцевості та річки «Священні Дороги» («Гіре Годе»). Адже дороги до храмів, до присвячених богам урочищ, а також до некрополів («Міст мертвих») стародавні елліни, та й усі інші народи, вважали священними. До речі, слово «Мертвовод» або «Мертвовід» можна тлумачити не тільки як «мертва вода», а й як «остання дорога», котрою вели-проводили небіжчиків.

Схоже на те, що врочище дуже довго зберігало роль священного, де було заборонено селитись, а може, й орати; про це свідчить і топоніміка обабіч річки: Малосолоне, Кам'януватка, Крива Пустош, Павлогірківка (звідси витікає Мертвовід!).