Богдан Лепкий - Батурин

Меншиков зупинився осторонь між липами, так що серед темряви його й не бачили, і звідси приглядався до цеї цікавої і з малярського боку дуже ефектовної картини.

— Гетьман Іван Степанович пропав… кудись у безвісті і звідси… виникає сумнів чи нема… тут… ворожих факцій, — проголошував вусач.

— Брешеш! — загуло нараз десь здалеку від церкви, з-поміж могилок. Товпа стрепенулася, вусач читати перестав. Від могилок виходив височезний дідуган, з білими вусами, зі жмутками білого волосся на підголенім лобі, весь білий, лиш полумінь кидала на нього відблиски червоні.

Став під дзвіницею, під самими дверми, високий і страшний, як опир. Ніхто його не знав, жінки гадали, ідо дух. Хрестилися, діти з криком утікали в село.

— Брешеш! — гукнув, простягаючи в напрямі читаючого салдата свою костисту, довгим життям висушену руку. — Гетьман Мазепа не щез, він пішов по славу і по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!

Говорив так голосно, що Меншиков чув і розумів кожде його слово.

— Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від Спасителя свойого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його, гризіться за серебреників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху. Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших, — раби! Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський, замість навіки затулити його брехливий рот, — труси, падлюки!

Царські люди збилися в гурт, їх було кількох, а кругом сотки непевного народу.

— Готовись! — гукав вусач. Як камінь, стояли серед моря людських голов. Ділило їх огнище, котре можна було зітханнями вгасити і затоптати ногами в одну мить. Товпа заметушилася.

— Як ти смів? — верещав вусач. — Ми люди царські, головами заплатите за нас.

— Совістю заплатите за зраду України, — відповів дідуган.

— Авжеж, авжеж!

— Правду говорить дід!

— Не слухаймо москалів, слухаймо його!

Море обливало камінь, жар потухав…

В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.

З криком і свистом пустили коней в товпу. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Товпа захвилювалася, розступилася і з криками одчаю розбреяась на всі сторони світу.

На майдані осталося кілька тіл, що вилися в болю і кричали рятунку, — надаремно.

— Живим його беріть! Бунтар! — приказував світлійший, спиняючи коня біля огнища самого.

Царські люди кинулись сповняти приказ князя. Але кругом діда стояло вже кількох парубків з головнями, вихопленими з огня. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів.

— Спасибі, діти, що не оставили самого, — говорив дідуган, напираючи на найближчого райтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну. — Не осоромимо себе, поляжемо за других!

Шаблею даром не махав, кождий його удар — смерть або важкі рани, останній зойк або розпучливі стони.

— От так їх, диявольських синів! Ще наша слава не пропала.

Кількох ратників обіймало і цілувало мать землю сирую, під дзвіницею жмінка оборонців слави й волі обливалася потом і кров'ю.

— Хто там ще, підходь! — кликав дід. — Спішись на другий світ, щоб не минула нагода згинути з доброї руки!

— Пали! — відповів Меншиков, повертаючись до своїх. Райтари зіскакували з коней. Коні полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний, — горів.

— Пали! — повторив Меншиков. Залунали перші стріли, і двох парубків поклонилося землі.

— На дзвіницю! — приказав дід.

Ускочили, двері загатили чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.

Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно.

Ніхто не наспівав на клич.

З дзвіниці видно було, як гасло світло в селі.

Народ кидав свої огнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрах і плавнях.

Зжахнулося село.

Та не зжахнулися тії, на дзвіниці.

— Нам виходу з цеї дзвіниці нема, хіба на другий світ, — казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на-долину.

Мали їх мало. Ані одної даром не пускали.

По кождій під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка.

— Виважуй двері! — гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест.