Богдан Лепкий - Батурин

Енергію епопея «Мазепа» таки розбуджувала, до того ж ту, «що тіло рве до бою». «На цій невмирущій трилогії виростала, як буйна трава в українському гаї, самосвідомість українського населення», — зазначає в цитованій праці В. Грабовецький, згадуючи, як у дитинстві плакав над «Батурином». Подібно пише ще один знаний учений, Василь Горинь: «І досі згадую, як у мою дитячу душу вкроплювалося те історичне дійство, ті трагічні події руйнування Батурина. <���…>. Так я ставав мазепинцем, так, очевидно, ми всі ставали мазепинцями (такими нас формували твори Б. Лепкого), бандерівцями ж народжувалися» (В. Горинь. Із вірою у відродження країни… // Дзвін. — 1998.— № 7.— С. 134). (До слова, у 40–50-ті роки минулого століття підлітки і юнаки Західної України вважали за справу честі носити «мазепинки» — шапки особливого крою, за які чекісти били, ув'язнювали, засуджували, засилали в Сибір). Високо цінували епопею «Мазепа» і визначні сучасники Б. Лепкого: митрополит Андрей Шептицький, професор Роман Смаль-Стоцький та ін.

Що ближче до наших днів, то необ'єктивних характеристик як самого Мазепи, так і автора найкращого на сьогодні художнього твору про нього в українській науці і публіцистиці стає дедалі менше. Понад те, зацікавлення ними посилюється. Читацький інтерес до них зростає з піднесенням рівня національної самосвідомості українців, складовою частиною якої є знання й усвідомлення історичної долі народу. Тому інтенсивно перевидаються також твори на історичні теми А. Кащенка, А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, І. Филипчака та інших письменників й учених.

Без знання минулого немає розуміння сучасного і бачення шляху в майбутнє. Це правда, що, коли народ не пам'ятає минулого, він вимушений пережити його знову. Читач зможе в цьому переконатися, зіставивши події і долі українців, описані в епопеї «Мазепа», з подіями і долями людей в Україні XX століття. Якби Мазепі пощастило вибороти державну незалежність, український народ став би «історичною нацією», тобто суб'єктом історії, а не її об'єктом, використовуваним для своїх цілей іншими націями. Бо саме через бездержавність, наприклад, тільки за прокляте 40-річчя від 1914 до 1954 року на фронтах чужих держав, у голодоморах, на каторжних роботах, у тюрмах, концтаборах, на засланні, на островах ГУЛАГу загинули насильницькою смертю понад 20 мільйонів українців. Інакшою була б і доля Європи.

Богдан Лепкий був сином свого часу і творив для своїх сучасників. Однак справжня література не втрачає своєї вартості і для майбутніх поколінь. Йдеться не лише про історико-пізнавальний аспект твору, а й про актуальність порушених письменником проблем. Особливо в тому разі, коли доля народу не надто змінилася за час між подіями, описаними у творі, і подіями, свідком яких був автор, та становищем його пізніших читачів. У повістях «Не вбивай!», «Батурин», як і в решті книжок пенталогії «Мазепа», неможливо не звернути увагу на часто повторювану думку «не для власної користі, а для добра народу», на потребу єдності в боротьбі за національну справу, на взаємини України з Москвою, на відмінності українського й російського менталітету, на залякування греко-католиками і використання з політичною метою православної Церкви, на те, що для багатьох українців чужа кривда дорожча за свою правду, на те, що у нас «велика земля, так ладу нема» і багато чого іншого, що стосується наших днів.

Усе це в українському сьогоденні має продовження чи прямі паралелі або ж неодмінно викликає асоціації щодо нинішніх реалій. Російська православна Церква ще й у наші дні проклинає Івана Мазепу, сановники з її українського філіалу говорять не лише про єдиний канонічний простір, але й заперечують існування українського народу і навіть назви Україна. Чимало українських високопосадовців за своїм духом ближчі до Кочубея і Носа, ніж до Мазепи, Орлика, Войнаровського, Герцика, а для мільйонів людей найщедрішої у світі української землі «сухо в жмені, пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю».

У давні часи говорили: historia est magistra vitae — «історія є вчителька життя». Звичайно, для тих, хто хоче вчитися. Якби історія не навчала, то її не забороняли б, не препарували б, не замовчували б, не переписували б зі зміною політичних режимів, не привласнювали б чужу, не конструювали б свою, якої не було, і т. п. Українська минувшина рясніє прикладами такого ставлення до неї Польщі, Московії-Росії, Угорщини, Румунії. Але, як казали стародавні греки, минуле не підвладне навіть богам. Тому історія України та її народу таки стає українською. Про це дбали і дбають не тільки об'єктивні учені-історики, а й велика когорта українських письменників. Історична тема, безперечно, належить до провідних у нашій літературі, і вона ще надзвичайно далека від вичерпання.