Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

Сказав це Войнаровському.

«Не хочу, ваша милость, знати, — відповів той. — Може, бачать, що ваша милість недужі й хвилювати не хотіли».

«А невже ж краще, якщо я довідався від інших, так як оце від тебе тепер?»

«Певно, що ні. Clara pacta claros faciunt amicos. [17] Благородні угоди приносять благородних друзів (лат.) Мене також здогади й дожидання гірше нервують, ніж найгірша правда».

«Ото ж то й є. Не гадаю, щоб Орлик якісь погані замисли передо мною скривав, а в чесність короля Карла вірю непохитно.»

«Я також, дядьку.»

«А все ж таки сумніви якісь ворушаться в душі і псують спокій, якого мені так дуже треба.»

«Може, я погано зробив, що прибіг до вашої милости з язиком?»

«Навпаки. Дякую тобі за твою щирість. Я вже від самого ранку помічав, що передо мною щось скривають. В очі мені не сміють подивитися. Та питати ніякового було. А тепер ще гірше. Не підемо ж до короля і не скажемо йому, що нам відомі торги за нашу шкуру. Спитали б зараз, звідки ми знаємо і від кого. Треба ждати, аж король перший заговорить, а поки що мовчати і людям пильно дивитися на руки. Пильно, Андрію!» — повторив і подав небожеві руку.

Войнаровський чув, що тая рука дрижала.

Попрощавшися з Ганною, яка лишилася ночувати в наметі, Войнаровський побажав доброї ночі німцеві-лікареві, що спав біля гетьмана, щоб на кожен поклик бути на місці, й подався в табор до Мручка.

Мручко чекав на нього біля свого воза.

Посідали на мураві й балакали стиха.

Ніч була душна, якась гнітуча, мов перед бурею. Місяць серпень. Десь далеко, казав би ти, ген аж над морем переморгувалося небо з землею. Блідо-зелені блискавки розсвітлювали на хвилиночку виднокруг і гасли.

«Це на погоду, щоб гречки дозрівали, — заспокоював Мручко свого гостя. — Бурі не буде, а хочби й прийшла, так козак негоди не боїться.»

«Бачили, які землянки построїли наші?»

«Бачив. Розгосподарювалися.»

«Деякий уже й домашнього скота придбав».

«Що ви кажете?»

«А так, собак, котенят, один десь чаплю добув, другий сарну, такого сміху і радости, кажу вам. От, звичайно, хазяйський народ. Як не до шаблі, так до землі його тягне».

«Я з вами, сотнику, хочу в дуже важному ділі порадитися, — перервав Мручкові Войнаровський, — тільки хай воно поміж нами залишиться».

«Великої чести ви мене сподобили, а мовчати то мені легше, ніж балакати. До мене все одно, що до могили говорити».

Глянули кругом, — нікого близько не було. Лише варти стояли, конюхи перекликувалися в лузі і козаки хропіли, наче хто гарматами котив.

Войнаровський почав: «Не дають моєму дядькові спокою».

Мручко зірвався і шаблю вхопив: «Хто? Де? Кажіть!»

Войнаровський потягнув його за полу. «Сідайте і слухайте спокійно. Цар своєму послові при Високій Порті велів домагатися від султана, щоб нас на турецьку землю не приймав».

«Значить хоче, щоб турки видали нас Москві?»

«Не інакше. Толстой великому муфтієві триста тисяч талярів обіцяв, якщо він йому поможе пана гетьмана добути».

«Триста тисяч! — крикнув Мручко. — А, щоб їм триста тисяч чортів! Триста тисяч!»

«Султан покищо не згодився, бо йому коран на це не дозволяє, а великий муфтій…»

«Навіть не потребуєте мені казати, що муфтій, — перебив Мручко. — Доволі й того мені!» — і неспокійно став ходити крутом воза, буцім за Толстим і за муфтієм гонив.

Войнаровський бігав за ним очима. Аж засапався Мручко і став. Розпинав каптан і розщібав комір від сорочки. Віддих йому спирало.

Очі понабігали кров'ю. «Знаєте, шведський король, коли б так був побив Петра, то й тридцять талярів за його голову не дав би».

«Що ви рівняєте, сотнику, короля з царем? Король — лицар!»

«Правда. Я забув, що царі не лицарі, а холопи ханські. Привикли ханове стрем'я цілувати, так і султана, де схоче, поцілують, щоб тільки добитися свого. Та це вже їхнє діло, а наше не здаваться. Не здаваться!» — повторив і знову почав ходити.

Войнаровський терпеливо чекав, щоб він гнів перемняв у собі. Аж Мручко шапкою об землю вдарив і сів. «Це діло важне, — почав. — Обіцяють триста, так і більше дадуть. Не ввійшли дверми, вікном полізуть. Знаю я їх, о, знаю! Та поки Мручко живий, гетьмана живим не дістануть».

«Харцизяки, живодери, лупії, - увесь свій багатий словник викидає із себе. Видно, легше від того ставало. — Мало їм нашої кривди, мало сліз і крови. Мало обезчестили нас, покалічили душі, покривдили характери, з гарних, гадалося, людей виродів поробили, що аж дивитися гидко. А тепер ще й над гетьманом знущатися захотіли. А не діждати їм того. Скорше я царем стану, ніж вони гетьмана дістануть, — на це вам моя рука».