Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

Швед почував себе безпечним і не жалував слів: «Не люблю я цього баранячого лою, смороду часнику й запаху кави, це культурну людину до млости довести може, рівно як московський квас і той їх якийсь окремий кацапський дух… О, пардон»… і щез під водою, на те, щоб кілька сяжнів дальше виринути й ще раз, і ще. Хитрий швед. Побачив людей, що проходили мимо, а як пройшли, струснув гобою «Wie ein ЬЄ9088ЄПЄГ Pudel!» [16] Як мокрий пудель (нім.) і далі балакав: «Гарна вода, а тепленька яка! Не скупаються Eurer Gnaden?»

Войнаровський купався в смертельному поті. Його кров, не вода заливала. Кривавилося серце на саму згадку, що гетьмана могли б видати цареві, а з ним і їх. Почував себе, як на вулкані.

«Муфтій — дурне, — почав до шведа, який стояв перед ним із заложеними руками, наче статуя з бронзи. Муфтій — пусте, але що падишах сказав?»

«Падишах на жадання царя, щоб не давав приюту гетьманові Мазепі і його зрадливим людям, буцімто обрушився на Толстого і відповів, що це вже його діло, кого він має гостити в своїй державі, а кого ні. Але цар, мабуть, не знає, а коли знає, так, може, забув, що пророк, хай його ім'я буде прославлене повіки, що пророк виразно забороняє видавати тих, які, гонені судьбою, шукають приюту в його ісповідників. А що падишах вважає себе одним із найвірніших і найпослушніших ісповідників пророка, так тоді тут і бесіди про те бути не може, щоб він видав гетьмана Мазепу».

«Ви певні, що падишах, так, а не інакше відповів царському послові?»

«Певний бути не можу, бо що нині певного на світі, але з такою реляцією посол від падишаха до його милости нашого короля прийшов. Ще й буцімто переказав сераскірові, щоб він його милість пана гетьмана з приналежними почестями гостив».

«Себто з якими?»

«А може, перед гетьманським наметом поставлять військову турецьку сторожу, як перед королівським стоїть. Може, що друге, не знаю».

«Сторожа», — повторив за шведом Войнаровський і пригадав собі, як то й шведська сторожа колись біля гетьмана стояла і пощо. А про турецьку сторожу, то вже краще не казати. Честь, чи неволя?

«Eurer Gnaden, скупайтеся, — запрошував швед, — це прямо солоамська купіль, я себе на десять літ молодшим почуваю».

«Так тоді не купайтеся довго, бо як помолоднієте на двадцять, то мені не буде що з вами балакати», — відповів Войнаровський. Його сердило, що швед поводиться так безжурно, аж буцім неповажно. Але другого вірника в королівській канцелярії не мав, так мусів йому потурати.

«А король що? — спитав, пишучи щось шаблею по піску. — Що король на це?»

«Що ж би? Не знаєте нашого наймилостивішого пана? Сміявся. А то дурний цар, вигукував, а то дурний цар! А потім сів на коня, поїхав над ріку і переплив її, там і назад. Він знов такий, як і перше був. Не піду, каже, звідси, поки не наб'ю Петра. І що ви зробите з таким? Жменьку людей має при собі й збирається царя бити». Розсміявся, ще раз пірнув — винирнув, струснув воду з себе, виплював її з рота, поколупав в усі і підійшов під берег, ближче до Войнаровського. «А як ваша милість гадають, поб'є наш король царя, чи ні?» — спитав нараз поважно.

Войнаровський тільки раменами здвигнув. Ось тобі вождь і ось тобі військо. Вождь побитий, з армії тільки марні окрухи лишились, а військо все-таки вірить у його непобідимість. А в нас? У нас ще й перша твердиня не здалась, а вже старшини захитались. І чого? Та ж рішення битви під Полтавою висіло на волоску. Цар в останній хвилині побідив, чого ж вони наперед повтікали? Зрадники, чи труси?

Швед, не діждавшися відповіді, торочив своє: «Я вашій милості голову свою кладу, що коли б король під Переволочною не здавав армії на Левенгавпта, то не Меншиков наших, а наші Меншикова загорнули б у полон, як рибу в сак. Короля Карла там бракувало, так само, як під Лісною і під Полтавою, бо під Полтавою побили не короля Карла, а графа Реншільда, правда?»

Войнаравський не брався перечити. Його зворушувало оце довір'я жовніра до свого вождя. Притакнув головою: «Авжеж, авжеж».

«Ваша милість, — почав знову швед, — може собі гадають, що я зраджую тайни мого пана?»

«Я собі того ніяк не гадаю», — заперечив Войнаровський.

«І добре, бо я скорше собі кулю в лоб пустив би, ніж мав би спроневіритися його милості королеві. Кажу те, що незабаром усі будуть знати, бо король з того ніякої тайни не робить. І не ворогові кажу, а приятелеві короля. Тут тільки про час ходить, більш про ніщо. Правда?»

«Лиш про час і про правду», — притакнув Войнаровський. — Купайтеся здорові, лиш не втопіться, бо хто б мені правду сказав?»