Андрій Чайковський - Козацька помста

— Ми в такому ще не бували, пане полковнику, то й не знаємо, що з нами.

— Чого ж ви сюди приплентались?

— Пан звелів, та й годі. Не сперечатися ж з ним!

— Чиї ви?

— Ми вельможного пана Трачевського... піддані...

— Багато вас приїхало?

— Четверо. Двоє десь згубилося між народом, та ось ми їх і шукаємо: коли не будемо разом, пан вибатожить...

— Такий то вельможний ваш пан, що з чотирма дурнями на весілля вибирається, а з вас такі козаки, що треба їх на мотузки повпинати...

— Та ми лиш передягнені за козаків — ми піддані хлопи...

— А на Січі бували?

— Не знаємо, що воно таке є...

— Ех, дурні, от дурнів знайшов на втіху...

Біля сотника зібралася юрба козаків панських і стали з бідолах сміятися та глузувати...

— Хіба ж тут яке весілля, чи що? — спитав старший козак.

— А ти не знав? Як же ти сюди їхав, не спитавши?...

— Не можна нашого пана питати. Звелить їхати, то кидаємо вили, передягаємося за козаків і в дорогу...

— Справді, ви дурніші, ніж я гадав, а коли й ваш вельможний Трачевський такий мудрий, як ви, то варто поглянути на його...

— Ми голодні, та не знаємо, де тут господа...

— А гроші маєш один з другим? На біса тобі господи, сьогодні пан Овруцький весілля справляє, то й нагодує усіх, йдіть до замку... Але я б вам, лицарям, не радив туди йти, бо там таких голоп'ятників в шию виженуть...

— А мені таки їсти дуже хочеться, — говорив старший козак, скривившися так, що всі зареготалися...

— То ходи, я тебе проведу, — каже сотник.

Пішли до коршми. Козак висипав зараз жменю грошей на стіл шинкареві й звелів дати усього, чого забажає душа пана полковника.

Попрошені зараз повиходили й потягли на замок, де сподівалися багатої поживи. Остались козаки з сотником. Він тепер не глузував уже з їх непорадности, а подобрів геть.

Шинкарь поставив меду, вина та горілки. Козаки пили мало з цинових михайликів, за те сотникові підливали раз-у-раз, та припрошували його милость не гордувати щирим серцем бідних людей.

— То кажете, пане, що в замку весілля? А чиє як раз?

— Пан Овруцький жениться з дочкою мого пана Потоцького...

— То він ще такий молодий?

— Ха-ха-ха! Старий хрін, чуприну сажею мастить, а ще молодої жінки скортіло...

— Я ще зроду не бачив панського весілля. Я аж горю з цікавості, та, бач, боюся, щоб пани, побачивши такого голодранця, не посваволили та не сказали, чого доброго, й повісити...

— Чого тобі боятися, ти теж панський козак.

— Поки ще пана допитаюся, то повісять... мій пан не з значних... Коли б мені служити в такого пана, як Потоцький, то не боявся б: і одежа була б, і колір свій, і я був би справжнім козаком, а не передягненим мужиком... Та пий, пане, не гордуй, у мене ще вистарчить кошту.

— А твій товариш хто буде? Мовчить, наче води в рот узяв.

— Се мій син рідний — еге ж!... Я б таки попрохав пана полковника, щоб не прогнівився та позичив нам своєї одежі... ми б пішли на замок подивитись на панське весілля, бо дуже вже кортить на теє диво поглянути. — Я б уже нічого не пожалів...

— Ну, добре — я позичу вам одежі нашої, та виглядатимете, мов свиня з кульбакою...

Козаки переморгнулись...

— Пане полковнику, батьку! вік не забудемо — ось тобі дяка не погордуй — і викинув жменю червінців перед сотника.

Сотник вийшов а корчми й свиснув. На се прибіг якийсь козак, вони перешепнулись. Сотник вернувся, а за якої півгодини приніс до коршми клунок з одежою.

— Ну, гайда один з другим ось в ту печеру перевдягнутись, — каже, показуючи на бокові двері, — та гляди, щоб часом кунтуша не надів замість штанів...

Козаки пішли передягатися...

За якийсь час не можна було їх пізнати. Не то, що одежа надворних козаків була інша, гарна, нова, але й вони самі мов не ті стали...

— А триста вашій мамі! — гукнув сотник. — Я гадав, що вийдуть два опудала на горобців, а то справді молодці на диво.

— Здоровий будь, пане полковнику, — говорив старший козак, —даю тобі слово, що вранці одежу віддамо, коли не пропадемо.

Вони вийшли на вулицю, полишаючи коло меду сотника й того козака, що приніс одежу. Йшли бадьоро й гордо, побрязкуючи шаблями...

— Дурні хами, — говорив сотник, — вдяглося в людську одежу, та й зараз голову дере, мов пава...

— А я тобі, сотнику, кажу, що то не мужики, а якісь запорозькі свавольники... Вони ще якесь лихо скоять, а потому піде слава на козаків пана Потоцького. Мужик не держиться так гордо, а шабля в його те саме, що палиця, а сей — мов той лицарь.

Сотникові трохи в голові проясніло. Він справді злякався, та досадно йому стало, що так його перехитрили.