Андрій Чайковський - Козацька помста

— То хула! Єресь! Інфамія! — все верещала шляхта, — На шаблі його!

— Тихо, панове! — крикнув Овруцький. Пан Ярчевський за зневагу шляхти відповість як слід — але тепер він мій гість, і волос йому з голови не впаде...

— Коли маю за мої слова відповідати, то дайте мені договорити до кінця... — говорив Ярчевський. — Вішаєте хлопів-шизматиків за те, що вони не вдячні. Скажіть, поклавши руку на серце, за що український народ мав вам бути вдячний? Що ви для його зробили? Невольник вдячности не знає. Зробіть його народом свобідним, поставте його поруч себе, а тоді вдячнішого народу не знайдете під сонцем. Ваші маєтки розлючене гайдамацтво руйнувало, у мене не спалили гайдамаки а ні одного снопа, не забрали мені й одного телятка. Чому? бо в мене, в моїх селах нема підданих, нема невільників. Коли повстали бунти народні, мої сусіди хлібороби-хлопи узброїлися до завзятого опору в моїй обороні, й я був безпечний. Я заможний не менше вас, хоч хлопа я не гноблю. Ви робіть, як знаєте... мордуйте далі, слухайте єзуїтів, побачите, який кінець з того буде. Мене зарубайте зараз, я на те готовий. Через те я стану славним, що браття шляхта зарубають мене за слова правди, за щирі слова перестороги, зарубають того, хто безліч разів клав своє життє на жертвеннику отчизни. Чому б польска шляхта не мала рубнути тої самої голови, що її не розрубали на полі битви московська та татарська шабля? Однак ви Польшу любите...

— Перестань, вашмосць, — крикнув пан Овруцький і посатанів увесь, — а то й я забуду за обовязки гостинности..

— Досить! досить слухали! — кричали шляхтичі, — гайдамака сам — на паль його!

Ярчевському не дали більше говорити. Він, зворушений, устав від стола, вклонивсь усім і вийшов. Пан Овруцький моргнув на прислужника й шепнув йому щось на вухо.

Слуга вийшов прожогом.

Тільки що Ярчевський вийшов за браму замкову, його піймали замкові гайдуки, з'вязали, закрили якимсь килимом і понесли до льоху...

Коли пан Овруцький пошептався з слугою, всі догадалися, що се мова за Ярчевського, та що пан Овруцький не подарує йому тої зухвалости.

Усі були з того раді, бо ж то нечувана зухвалість — таким способом в магнатськім домі нападати на шляхту та обставати за гайдамак-шизматиків...

Особливо радів з того патер-єзуїт. Він зложив побожно руки й молився за спасення душі того грішника, та лиш очима зиркав то на пана Овруцького, то на шляхту...

— В магнатськім домі я ще такої хули не чував...

— І то з уст шляхтича гербового...

— Хтозна, який він шляхтич!

—Заложуся, що то перевдягнений гайдамака-запорожець...

— Не може бути, бо говорить по вченому...

— Гадаєте, що там таких нема? Го, го, го! Я бу в на Січі й сам переконався. Між тими діяволами трапляються люди дуже освічені.

— Де ж вони тої освіти набралися?

— В тій шизматицькій академії в Києві, що її заснував Сагайдачний, а тоді розширив та підніс Митрополит Могила Петро...

Щоб затерти прикре вражіння з того, що було з Ярчевським, стали пани ще дужче пити, говорити один поперед другого та вигукувати. Бенкет тягнувся довго. Панство Овруцькі встали від стола й пішли до своїх кімнат. За ними повставали другі, а дехто то так підтягнув, що не міг устати: таким помогли слуги. Решта бенкетувала далі, співала, кричала, а тоді пішли гуляти...

Те саме, що в покоях, діялося й на подвірю замковім. Тут понаставляли столів, а на них наклали страви, понаносили напитків. Пан Овруцький не жалував нічого. Кожний повинен добре памятати його весілля. Гості не жалували собі: їли й пили, скільки влізло.

Смолоскипи стали пригасати. П'яний народ лягав де попало... спочивати. На економії й по селу чути було п'яні крики та співи. красноставчане поховались, де лиш хто міг. Кожне лякалося напасти.

____________________

Тільки що проїхала карета панства Овруцьких, в селі аж зароїлося від слуг усякого росту й роду. Вешталися гайдуки, лакеї, двірські козаки. Усе вбране гарно в кольорах та гербах своїх панів.

Між тою юрбою йшло двоє козаків, які не мали на собі ніяких панських відзнак. Вони йшли несміливо, тинялись по вулиці й розглядали на всі боки здивованими очима.

На дорозі стрінули сотника надвірних козаків пана Потоцького. Він держався бадьоро попід боки, придивлявся до козаків і став у голос сміятися.

— А ви звідкіля, панове гетьмани?

Козаки стали, вклонилися в пояс і не важилися відповідати. Се ще більше розсмішило бадьорого сотника.

— Що ж вам, язики задубіли, чи що?