Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Знаю про се...— нерухомим поглядом уперлась в тремтливий вогник свічки. Щось він їй нагадував.

— І ще мовлять, княгине, тобі слово є від Малка того.

Від Малка слово?! Про що воно? Про смерть її мужа?! Ні, вона не хоче слухати тих слів...

— Чим же вони прибули?

— У великій лодії. На веслах.

— Зараз уже пізно. Завтра вранці приведи їх сюди,— несподівано заговорив пресвітер Григорій. Ольга полегшено зітхнула. Таки вже не було сили з кимось іще розмовляти сьогодні. Ніби душу витягли з неї, а разом і її силу. Вона вийшла із світлиці.

Григорій тихо підступив до Претича.

— З яким словом до княгині та сольба?

— Нібито князь Мал хоче сватати її.

— Злоречивці, підступники, лукавці! Віроломці... Поганини!.. Гордеці!.. Самохвали!.. Кознивці гріховні...— пресвітера трясло від гніву. Деревлянський князь тепер хоче однією рукою пригорнути вдовицю, а другою підгорнути під свій стіл її країну і людей... Полян-русів хоче змусити служити деревському володарю!.. А їх усіх — християн — вигнати з Києва!.. Попалити храми... понищити книги... Чи, може, теж на березах усіх розчахнути... І цей жовторотець Претич пустив їх у Київ. Ще й приведе завтра у княгинині палати!

Княгиня овдовіла, беззахисна і розгублена. То тепер з неї можна глумитись, щоб відомстити за попередні свої кривди!

— Претиче, це ж Мал хоще пригорнути Київ до свого столу. Горе нам!..

Претич спокійно крутнув кінчики темних вусів і лагідно одказав:

— У нас є своя княгиня. На інше ми не згодні.

— А коли той Малко посуне війною на Київ?

— Та ми... не будемо поспішати. Затримаємо ту сольбу в Києві. А тим часом повернеться воєвода.

— Ага... тоді так...— заспокоївся Григорій.

— Ну, а коли б княгиня захотіла, можна було б і велику честь виявити отим послам! Га-га-га! — сміх у того молодця був розлогий і соковитий.

— Про яку честь мовиш? — насторожився Григорій.

— А ту... у поруб їх усіх разом із човном. Та й запалити! Хай тоді Малко чекає слова від княгині! Га-га-га!..

І враз розреготався й Григорій. Тут же спинив себе: то ж гріх! Ні, він не може дати згоди на спалення людей. Що тоді княжич Гліб напише про нього у своєму пергамені?

— Претиче, се ж гріх... У Святому Писанні сказано: «Не убий!»

— То перед твоїм Богом гріх, отче, А наші боги дали нам інший закон: смерть за смерть, зуб за зуб!..

Григорій тільки руками розвів. Варварський, дикий народ сей, але... в душі він, грішний, згодний з таким справедливим законом.

— То знаєш... роби по закону своєї країни, Претиче. Тільки я скажу про се княгипі. Хай готується до стрічі. І боярам київським заклич зроби, аби всі чули її одповідь послам.

Про себе, подумав: київські бояри мають бути неодмінно. Це піддасть їй сили ї впевнености. Бо хто з них хоче іти під руку того дєрєвлянського князька? Ніхто же...

* * *

Князь Ігор загинув жорстокою смертію. І Малко тепер поспішав на застілля переможців. Деревляни вигнали князеву і Свенельдову дружини, земля деревлянська вільно зітхнула. Люди позбулися зажерних вовків, що примучували їх і забирали їхні набутки, й добра, і збіжжя, й одяг, котрі вони здобували власною важкою працею. І хоч ще дотлівали згорілі хати, оселища й виселки, хоч новий ранній сніг ще пахнув згарищем і вітер розносив по заліссях гіркоту осілих димів, межи людьми пішла велика радість. Вони ж бо утвердили свою правду на своїй землі! Утвердили власною силою і власним розмислом. Гей-гей! Яка то велика силища, коли народьство все піднімається на стань. І навіщо їм безрадні князі-володарі, коли вони тепер самі собі керманичі і володарі. А з ними їхній провідця Могута і чародійка-відунка Велина, їхня справедлива мати.

Гордість виповнила душі простих умом, бо не знали, що гордість — то сліпота душі, що за нею прийде розчарування й розплата…

Бояри й мужі-достойники тепер спішили розтягти зібране київським князем на полюдді добро. Хапали бочки з медами, шкури єленів і ведмедів, окости копчені, сувої полотна, міхи із збіжжям, солонину, вепрятину, биту птицю — усе, що було на возах князевої дружинм ї що мало бути на княжому дворі у Києві, у теремах княжих бояр і мечників, тіунів, биричів, ємців, огнищан. Люди забирали все, що можна було забрати, хто в оберемок, хто на санчатах, хто прив'ючував до коня чи до корови. Але всього забрати відразу було несила. Через те тут же влаштовували застілля — пили, їли, трощили все, що не могли ні з'їсти, ні забрати. Аби нікому не дісталось, особливо добрим мужам та боярам. Як зграя голодних вовків, кружляли вони навколо розгромленого табору. Коли народьство піднялося на стань, вони тихо сиділи по своїх теремах. Але ось народ переміг — і запах пролитої крові виманив їх сюди. Прибігли з Іскоростеня, з Малина, з Вручія, звідусюди — хто верхи коні, догадливіші на санях. І князь Малко прибув зі своєю дружиною, котра і собі кинулась до залишених возів з даниною.