Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

А далі князь дико скрикнув... Той крик розлігся через землі й моря, через роки і віки...

Візантійський хроніст Лев Диякон повідомив, що повсталі деревляни прив'язали Ігоря за ноги до двох нагнутих беріз і... розчахнули надвоє...

* * *

Над Києвом хиталось скуйовджене холодне небо. То каламутилось сніговими вихорами, то вияснялось білим, сліпучим сонцем. Одиноко бомкав дзвін невеличкої княгининої церковки Софії, що постала нещодавно біля її палат. Під ногами шарудів білий сніжок, з-під якого витікали чорні калюжі талої води. Бігти по ньому було важко. Вона часто підковзувалась, падала в оті калюжі, і вусібіч летіли брудні бризки, які сипалися їй на голову, на одяг. Калюжі змочили низький поділ навершника і сорочки, забрьохали поли кожушка. В чоботях хлюпала вода. Ну й довго ж тримається ця сльотава київська осінь!

До Іллінської церкви було вже недалеко. Та вечірні сутіні швидко розсіювали по придніпровських горбах важку і мокру темінь...

Княгиня бігла до пресвітера Григорія. Бігла сліпо і несвідомо, як той метелик на промінчик світлої надії. Всеблагий Боже, поможи їй, дай сили! І... прости її прогрішіння. Уже не вірила, що Бог і Божа Мати почують її слова. Може, святий отець попросить у них заступництва для неї і прощення. Адже він знає усю правду про її життя... про діяння... боріння... І про гріхи... Грішила-бо помислом перед князем-мужем. Вважала його недолугим державцем і гультіпакою. Та, певно, князь і мусить бути таким! На те Бог і зробив його володарем. Грішила вона і лукавила перед боярами знатними: піднімала супроть них незнатних, з простолюддя, давала землі, торги і городи — і вони підпирали її і її мужа-князя. Мабуть, то був її найбільший гріх. Бо знатність — від Бога! Грішила княгиня київська і проти святого Книжника Степка. За неї згинув чоловік, не було у нього іншої жінки, яку любив би душею більше за своє життя. А вона користала його добротою і порадами і не випросила у Григорія навіть дещиці — аби вписати його ім'я в синодик, для поминання душі праведної... і ще грішила своїм неясним потягом до воєводи... Ощедрювала, одарювала, а він противився її коханню і десь у душі насміхався з владарки!.. І ось — їй покара: загинув князь-муж Ігор. Загинув ганебною смертю, і від того була для її роду велика ганьба і поношення в словах людських. Ганьба мужа принижувала її і її синів. За що? За які її прогрішіння — чи за всі разом?! Ніхто, ні єдиний злоречивець не кине в неї камінь зневаги, окрім неї самої. Бо ніхто не виміряв тієї пекучі від розпуки і безнадії в її душі, які розривали її серце на шмаття.

Ось і церква соборна — Іллінська. Ворота щільно зачинені, але крізь щілину ніби просотується якесь світіння. Постукала кулаками по кованих залізах, почала гукати. Піхто не чув її голосу. Лише важкі хмари, що знову напливли на Київ невідь-звідки, відносили в небеса той крик відчаю і сум'яття. Остання надія на прихисток і втихомирення збуреної душі зникла. Світ відмовився її зрозуміти й поспівчувати, а відтак ...простити. За віщо? Під нею м'яко підігнулись коліна, і вона розпростерлась на кам'яній паперті.

Опам'яталась від холоду. Важкі краплі замерзлого дощу сікли її по щоках і по руках. Чорнота ночі обступила її звідусіль. Злякалась. Не відразу й збагнула, де вона, і чого хотіла, і куди йшла... Забула, що була володаркою, повелителькою багатої Країни Руси. Душа заплуталась у сітях невір'я і страху перед світом, з яким опинилась віч-на-віч. Її гордість була розчавлена, мудрість залишила її. Чула себе звичайною людиною, яка втомилась від борсання, від боротьби, від крутих стежок пізнання державного кермування, від прагнення досягти свою недосяжну жіночу любов. Та, бач, не судилася їй та Любов, яку дарує Небо! На тих своїх кам'яних дорогах життя вона лишень подряпала свою душу, спопелила серце і обросла непростими гріхами. І ось вона лежить на землі, вже нікому не потрібна, викинута життям із його вирів. І нікому немає до неї діла. Ніхто й не кинувся, бач, у палатах шукати княгиню! Отак і відійде з цього світу уже нікому не потрібна, і люди забудуть її вже другого дня після похорону. Як усіх смертних забувають. Як забули вже Оскольда київського, Ніскиню деревлянського, як забули тисячі, що жили, творили, страждали на цій землі.

Забудуть і князя Ігоря, який нічого не зробив для людей, забудуть і тих, хто щось робив, як дядько Гомін, Книжник Степко і вона, київська володарка... Пам'ять людська невдячна і поринає в пітьму століть, як у прірву, що розвертається в небесних чертогах.