Володимир Дрозд - Листя землі. Том 2

Костючок вчув постріл у кабінеті першого партійного секретаря, бо не спав, бродив по саду, під холодною мжичкою, оббиваючи з трави крижане шитво, тулячись до освітлених райкомівських вікон, за якими було тихо, як у труні, і раптом — постріл цей, як хрускіт хребта довгої осінньої ночі. А хмаристе небо було геть у відсвітах пожежі на болоті Замглай, наче у краплях крові, яку мжичка намагалася змити: кров не змивалася, а розцвічувала хмаристу стелю земного дому рожевими плямами. І усе це — розлита навколо млость, наче перед грозою, небо в кривавих плямах і постріл десь на другому поверсі райкому партії — прибило Костючка страхом, як пізні осінні квіти морозом, він зробився наче не в собі, паче вчаділий, у голові паморочіло, ноги мліли і підгиналися в колінах. Але він таки змусив себе піднятися на ґанок райкомівського будинку, обіруч хапаючись за поруччя, пройти порожнім передпокоєм і знову подертися по крутих східцях на другий поверх, де кабінет першого секретаря райкому партії і де раптом задзвенів, задзеленьчав, заколотив у всі дзвони, на весь райком, на весь Мньов телефон. Двері до приймальні і далі, в кабінет секретаря, були розчинені навстіж. Костючок перебрів приймальню, як повноводу ріку, намацуючи неслухняними ногами баюристе дно, переступив поріг кабінету і нарешті побачив тіло першого секретаря Мньовського райкому товариша Козлова, що його прислали із самої Москви тиждень тому, коли ще один мньовський вождь виявився ворогом народу. Тіло лежало біля письмового столу, на витертій підошвами, вичовганій до сірих дощок долівці, і з-під нього тік до стіни потічок крові. А телефон край столу кликав до себе владно і строго. Тремтячою рукою Костючок зняв трубку, вчув у ній далекий шерхіт, не так часто досі доводилося йому розмовляти по телефону, нарешті розібрав голос телефоністки:

— Мньовський райком партії?!

— Так… — промимрив Костючок.

— З'єдную з Кремлем. З вами розмовлятиме товариш Сталін!..

Костючкове серце зупинилося було, але він судорожно ковтнув повні груди гіркого, прокуреного кабінетного повітря і воно знову почало битися. Розумом він розумів: настала мить, яка визначить усе його наступне життя, на багато років уперед. Він розпрямив плечі і надув щоки. А ноги усе ще тремтіли і готові були ковзати по дерев'яних сходах геть із райкому, у сад, у білий світ…

— Товариш Козлов? — запитали в трубці до щему у серці знайомим із репродукторів голосом.

— Нікак нєт, товаришу Сталін! Біля телефону — комуніст Костюк!

— А де товариш Козлов?

— Товариш Козлов щойно застрелився, товаришу Сталін! — бадьоро і майже радісно доповів Костючок.

— Значить, товариш Козлов злякався тимчасових труднощів і загострення класової боротьби на даному етапі соціалістичного будівництва… — задумливо промовив Сталін. — Що ж, ліс рубають — тріски летять. Але наша партія мас величезні кадрові резерви у народних масах, комуніст Костюк! — строгішим уже голосом зауважив товариш Сталін. — Думаю, ви, товаришу Костюк, згодні очолити мньовську партійну організацію у цей відповідальний час?

— Так точно, товаришу Сталін! Так точно! Так точно! — заспішив Костючок, наче дятел дзьобом об сухе дерево. Але телефонну трубку — ТАМ — уже поклали. А Костючок ніяк не міг одірвати її від вуха, наче приросла, навік. Виструнений, він стояв біля столу і знову та знову гукав у телефон: — Так точно, товаришу Сталін! Так точно, товаришу Сталін!

А потім виструнене тіло Костючка сколотнуло, усі вузли розв'язалися, він одірвав від вуха трубку, поклав на апарат і кинувся по сходах униз, на бігу розщібаючи штани. Ведмежа хвороба від перенесеного страху напала на Костючка, ледве встиг скотитися із райкомівського ґанку у сад, застелений мокрою осінньою ніччю…

Ще якусь годину тому, примчавши по тривожному дзвінку на Об'єкт номер один, залитий водою з Невклі, разом із недожованими Змієм, як шепотіли по кутках у Мньові, зеками, разом із капітаном Альохіним, що йому поталанило героїчно загинути у тунелі, поталанило, бо нині з нього дерли б уже третю шкіру, так ось, ще якусь годину тому Агас почувався творцем, якому кинуто було з неба, милостиво, геніальний сюжет, таким собі Гоголем із його мертвими душами та ревізорами. І справді, досі капітан Агас трудними ночами висиджував сюжети, які б можна було вписати в папери, що регулярно, кожні три дні, відправлялися з нарочним до обласного центру, так належало, про розквіт радянської демократії під животворним сонцем сталінської Конституції. Сюжети він висиджував, вичавлював, разом з кров'ю, що цвіркала з-під нігтів затиснутих дверми рук арештованих мньовців, брудна, тяжка, невдячна робота. А нині сюжет лежав біля його ніг, як чудесний килим чи шкіра звіра, на яку приємно ступити босими ногами, коли ноги в чоботях, хоч і хромових, а затерпнуть, задубіють від втоми, сюжет про терористичний акт на Об'єкті номер один, на будівництві всесоюзного оборонного значення, що його контролювали із Кремля, можливо, і сам товариш Сталін. На той блискучий сюжет, як на шампур, можна було леї ко нанизати тисячі, десятки тисяч тіл, лише заповнюй папери і відсилай у Мрин, а тих, на кого упав гнів твій, твоя підозра, твоя караюча рука, — відсилай у товарняках на північ, до білих ведмедів…