І ще подумав: і ти, Володимире Петровичу, фактично доклав до цього рук. Бо мовчав і мовчиш. Колись ішов на барикади й не боявся нічого. А за царату і на каторгу засилали, вішали. Потім під час громадянської комісари не кланялися кулям, комуністи йшли в перших лавах, ризикували найбільш і вмирали найперші. За владу Рад! За трудящих!
Чому ж мовчать тепер?
Затонський відсьорбнув чаю і знеможено опустився в крісло. А чи не запанів ти, Володимире Петровичу? Займаєш цілий будинок в самому центрі міста, кілька кімнат на одну родину, автомобіль, служниця, персональна дача, лікарня… І це тоді, коли оті трудящі, яких вів колись на барикади, ще туляться в бараках або, в ліпшому разі, в «комуналках». І чи не дивляться вони на тебе, товаришу нарком, як на новітнього пана, чи не клянуть тебе, чи не вважають тепер саме тебе своїм ворогом? Ворогом справжнім, а не визначеним слідчими з Онищенкової парафії.
Володимир Петрович збентежено зняв окуляри, підсліпувато покліпав повіками й запитав:
— Чи не здається вам, Сидоре Гавриловичу, що ми переступили межу?
— Яку саме?
— Відірвались од народу. Стали для нього чужими.
Онищенко розгублено потер чоло.
— Ось куди ви…
— Ми проповідували свободу, рівність і братерство — й свято вірили в це. А тепер мене охороняє від народу вартовий.
— Якщо в країні справді розгортається класова боротьба, треба берегти народних вождів. Крім того, в усіх країнах світу існує спеціальна служба охорони членів уряду.
— Однак ми перша в історії людства соціалістична держава. Єдина країна, де влада належить народові.
— Ви переконані в цьому?
Затонський зиркнув на Сидора Гавриловича мало не з жахом.
— Що ви кажете?!
«Справді, що я бовкнув? — збентежено подумав Онищенко. — Я, комуніст з дореволюційним стажем, невже взяв під сумнів одну з основних тез партії про диктатуру пролетаріату? Ось і тепер до Верховної Ради обирають робітників, і вони вирішуватимуть державні справи…»
— Вибачте, — мовив, приклавши руку до серця, — здається, я сказав не те…
— А може, саме те, що хотіли? Що думаєте, але боїтесь сказати вголос? Адже, проголосивши владу трудящих, ми фактично відібрали її у них. Усе в країні вирішується не трудящими, а від їхнього імені — мною, вами, на нижчих та середніх щаблях і так аж догори… Сидір Гаврилович ковтнув повітря.
— Ми солдати партії, — сказав чомусь пошепки, — і маємо беззастережно виконувати її волю.
А Затонський вів далі:
— Ви не дослухали мене до кінця. Мабуть, на цьому етапі так і потрібно. Країна оточена ворогами, фашистська Німеччина брязкає зброєю, питання стоїть руба: виживемо чи загинемо. Сьогодні нема часу мітингувати, потрібен сильний кулак і мудра твереза голова, слід об’єднати всі зусилля на індустріалізацію — тільки в цьому наше спасіння.
— Слава богу, що маємо товариша Сталіна, — мовив Онищенко полегшено. — Може, й справді все правильно: ліс рубають — тріски летять…
— Партія ліквідувала опозицію, яка могла завести нас на манівці. Бачите, вороги не гребують нічим, навіть терором, вони вбили Кірова, кажуть, готували замах і на самого товариша Сталіна.
Раптом Затонський відчув непослідовність у своїх думках, але вирішив, що ліпше не доскіпуватися до першооснови. Тим паче що сидить навпроти все-таки заступник наркома внутрішніх справ. Щоправда, Онищенкові можна вірити і, здається, до кінця, проте часи нині все ж такі, що краще про всяк випадок не вірити нікому. Звичайно, це не позиція, особливо для нього, члена ВЦВКу, між товаришами по партії не може бути таємниць, має бути повна відвертість…
«І все ж… Крім того, здається, я висловив мало не все, що думаю», — вирішив.
— Пийте чай, Сидоре Гавриловичу, — сказав. — По-моєму, ми зрозуміли один одного. Ситуація в країні складна, і те, що залежить від нас, треба робити. Перехльости, звичайно, можливі, та краще без них. Кадри слід берегти, і я не вірю в те, що товариш Сталін націлює нас на їх знищення. Просто він дуже високо, не все знає, а його помічники можуть і помилятися. Тобто перегинати палицю…
— Зрозумів вас, Володимире Петровичу, і стежитиму, щоб працівники НКВС суворо дотримувалися законності.
— Так, закон один для всіх, — ствердив Затонський, — і для малих, і для великих.
Сидір Гаврилович відсьорбнув чаю — напій охолов і зробився несмачний.
«Так само, — подумав раптом, — як і розмова: вийшла якась несмачна і холодна…»
Принаймні він сподівався на іншу, та що вдієш — не вийшла, то й не вийшла…
Читать дальше