Мухтар Ауезов - Шлях Абая

— Справжній, міцний кумис!

— Такий з ніг звалить!

Яскраве вогнище, м’ясо, що варилося в казані, добрий, густий кумис — все це настроювало на довгу розмову. Саме для цього й зібралися в юрті Абая його друзі й молодь.

Те, що розповів учора Абай, кожного схвилювало і навело на глибокі роздуми. Кокпай, Єрбол, Муха і Баймагамбет, що ночували разом, цілий ранок говорили тільки про це. Більше за інших знав про давню подію Єрбол. Він пояснював жорстокість вироку тим, що за часів Кенгірбая плем’я Тобикти, ще нечисленне і неміцне, не сміло суперечити дужому племені Сибан, з якого походила Єнлік. А старійшини його вимагали найлютішої кари.

Слова Єрбола ні в кого не викликали заперечень, обговорювалися тільки подробиці події.

Не так говорили про неї в юрті Магаша, меншого сина Абая. Там гарячі і запальні суперечки почалися ще звечора і тривали за ранковим чаєм. Акилбай, Магаш, Какитай і Дармен, усяк по-своєму, шукали пояснень жорстокого насильства. Вони висловлювали багато здогадів, приходили до найрізноманітніших висновків. Пристрасні почуття хвилювали їх: зневага до ката, жаль до його жертв, гнів і сором. Одне питання цікавило юнаків найбільше: що хотів сказати Абай, говорячи про правду життя і про те, що поет повинен саме її показувати в своїх віршах?

Дармен спробував розв’язати загадку:

— Мені здається, Абай-ага натякав тут на Кенгірбая… По-моєму, він хотів сказати: «Не оспівуйте його, як безгрішного аруаха. Шукайте правди. І коли в ньому є пороки,— не мовчіть про них, кажіть одверто!»

Дарменові спало це на думку вночі, коли він обдумував свою майбутню поему. Якби йому дали волю, він показав би Кенгірбая таким, яким він був у день страшного вироку, без тих покровів, якими його благоговійно оповили.

Магаш заперечив йому:

— Як ти говоритимеш про пороки Кенгірбая, коли його вважають майже святим… Давайте спочатку вирішимо, як розуміти, що таке правда. Якщо це те, що на вустах у багатьох, нам залишається тільки смиренно ставити на могилу Кенгірбая парні свічки і проводити на ній ночі в молитві. По-моєму, не можна сліпо вірити в те, що твердять люди, покірні звичаям. Навпаки, треба викривати помилки, скеровувати народ на новий шлях…

У розмову втрутився старший син Абая, Акилбай. Він обмірковував завжди неквапливо і грунтовно, тому здавався важкодумом. Проте він глибше за інших вникав у суть питання. Так і тепер Акилбай повернув розмову в несподіваний для всіх бік.

— Я теж думаю не про Кебека і Кенгірбая, мене цікавить інше,— заговорив він своїм різким, хриплуватим голосом, що нагадував голос його матері — Дільди.— От ви скажіть мені: чи може бути на світі вічна істина? Така, що залишалася би спільною для всіх народів, незмінною для всіх часів? Чи бувало так, щоб усі покоління однаково розуміли справедливість, жорстокість, підступність?

— Вірно, Акил-ага,— усміхнувся Какитай.— Немало мудреців так само ставлять запитання в своїх книгах. І хто знає, може, в часи Кенгірбая дехто вважав такий вирок не жорстоким злочином, а справедливим покаранням? Що ви думаєте про це? — І він глянув на Магаша.

Звичайно, розмовляючи про складні питання, що їх ставило перед ними життя, друзі приходили до спільного рішення. Але часто суперечки їхні не породжували ясної відповіді, а інколи приводили до висновків, що явно суперечили поглядові на життя, встановленому мусульманським вченням. І тоді друзі, неспроможні вибратися з нетрів, куди самі забрели, вимушені були звертатися по допомогу до Абая.

Слова Какитая примусили Магаша трохи задуматись. Якийсь час він мовчав, а потім глянув на нього і посміхнувся:

— Коли б мені довелося судити, як настоятелеві мечеті, то…— він розсміявся,— то я звинуватив би вас обох у блюзнірстві!

Какитай теж засміявся, видно нітрохи не злякавшись такого звинувачення.

— Ну що ж, хай так! Тільки не говори цього при Кокпаї і Шубарі! Вони завжди морщаться, коли ми насмілюємось у своїх суперечках відходити від східних книжок…

Але на Акилбая слово «блюзнірство» справило враження. На відміну від Магаша і Какитая, він, як і Шубар та Кокпай, міцно тримався мусульманських переконань. І Магаш, знаючи це, облишив суперечку.

І тепер, сидячи в Абая за кумисом, молодь нетерпляче чекала, коли розмова перейде на те важливе і значне, про що говорилося в юрті Магаша. Нарешті, скориставшись з нагоди, Магаш почав розповідати батькові про незакінчену суперечку. Абай слухав уважно, пильно дивлячись на нього. Але коли юнак замовк і Абай хотів уже було відповідати, біля юрти загавкали собаки, почувся тупіт коней і гучні голоси. Абай незадоволено глянув на двері.