Мухтар Ауезов - Шлях Абая

— Нехай Абай буде посередником у нашій суперечці — я не заперечую, але якщо Абай мені дядько, то Такежан — батько. Абай наказує мені не косити тут, а батько звелів скосити цю траву. Для цього й залишив мене тут, а сам відкочував. Кого ж мені слухатись: батька чи дядька? Думаю, що батька. Він старший за Абая, а слухають наказу старшого.

— Але ж цей наказ несправедливий! Абай через те й послав нас, щоб ти не виконував цього наказу!

— Якщо наказ несправедливий, то нехай Абай і умовить батька скасувати його.

— Ну, а ти? Доки вони домовляться — ти коситимеш?

— Аякже! Я тільки виконую батькові веління. Адже ти, Магаш, не порушуєш, волі свого батька? До чого ж ти підбиваєш мене? Даремно послав тебе Абай до мене, тобі треба було їхати до Такежана. От моя відповідь, іншої в мене нема. Траву цю я скошу. Край!

І, не бажаючи слухати заперечень, він смикнув коня і поїхав убік. Бідняки жигитеки розгублено мовчали. Нарешті першим заговорив сивобородий Келден:

— Ну, жигіти, зрозуміли? Дорогий Магаш, ти сам бачив усе на власні очі. Просимо тільки одне: розкажи докладно Абаю. А Азимбай нехай кінчає свою справу. Нехай скосить траву, складе в скирти, а потім ми сплатимо йому за роботу і заберемо наше сіно на свої зимовища. Чи правильне таке рішення, люди?

Всі схвалили його:

— Нічого іншого не лишається. Якщо він сам каже «край», нехай і буде край.

І тільки один Абди кипів стриманим гнівом і гірко сказав:

— Е, жигіти, так нам не побачити просвітку! Випростати б зараз плечі та одним махом відплатити за всю багаторічну кривду! За це й кров пролити можна… Ех, нема серед нас Базарали! Як би ти зараз пригодився нам, рідний мій батир! Горе нам без тебе, заступнику наш! — І Абди, зітхнувши, низько схилив голову, спершись лобом на уламок кісся піднятої ним коси, і замовк.

Тепер заговорив Магаш. Він погодився з бідняками, що іншого рішення бути не може. Тупий і злобний Азимбай однаково стоятиме на своєму. Магаш пообіцяв розказати про все Абаю і просив потерпілих не починати нічого до батькового рішення.

Попрощавшись з бідняками, Магаш і Дармен поїхали назад. Проїжджаючи повз косарів, Дармен спинив коня і дружньо звернувся до їси:

— Молодець ти, Іса! Я тільки тепер зрозумів твою гідність. Можна бути наймитом, але не слід ставати цепним собакою хазяїна. Ти показав себе справжньою людиною!

Іса, все ще не заспокоївшись, коротко відповів:

— Мало лиходієві грабувати чуже, ще й на вбивство штовхає! Ні, краще мені самому загинути, ніж пошкодити хоча б ніготь такого відважного жигіта, як Абди!

Магаш і Дармен пустили коней навскач, кваплячись розказати про все Абаю.

мами; підлога застелена товстою повстю, поверх якої на почесному місці юрти лежить кошма, обшита сукном, і розкидані ковдри з смушку і шкура архара. Високого ліжка вже нема: постіль, яка була застелена стьобаними ковдрами і завалена подушками, зроблена з м’якої повсті, накладеної рядами і вкритої периною.

Сніданок щойно закінчився. Абай, накинувши на плечі тонкий чапан і надівши легку козячу шапку, взяв окуляри (тепер він уже не міг читати без них) і простяг руку до купки книг, що були біля постелі. Там, поруч з постійними його супутниками — Пушкіним і Лєрмонтовим, тепер з’явилися Байрон і Гете в російському перекладі.

Цієї ночі Абай спав погано, перевертаючись від важких дум, викликаних розповіддю Магаша і Дармена.

Коли юнаки з обуренням переказували йому все, свідками чого вони були, Абай слухав мовчки, хоч у душі в нього все кипіло. Тільки сьогодні розповідав він молоді про злочин, вчинений сто років тому. І тепер сильні знову чинять насильство над беззахисними. Якими законами, якими звичаями виправдати сваволю, що лишається незмінною протягом ста років? Змінилися тільки імена хижаків: одного звали Кенгірбаєм, другого Кунанбаєм, а теперішнього — Азимбаєм,— та змінилися способи насильства: раніше вбивали камінням, а тепер злиднями й голодом. Похмурий, безпросвітний час. Тікати б світ за очі. Але враз він гірко посміхнувся. Ні, якщо в юності, коли було більше сили й рішучості, він не зробив цього, то тепер це вже неможливо. Та й тоді, в молодості, як і тепер, у зрілі роки, він не міг залишити свій народ, втекти від його страждань і горя: адже нема для нього нічого ближчого, дорожчого за рідний народ.

«Піти… Як піти від народу?.. Не від нього треба йти, а йти від лиходіїв-насильників! Нехай вони близькі по крові. Ті знедолені, скривджені люди з народу ближчі мені, ніж рідні. До них тягне мене і серце, і розум. Заради їхнього блага мушу віддати я всі сили, їхнього веління мусить, слухатися моя совість…»