Юрій Мушкетик - Гетьманський скарб

Настав ранок, зійшло сонце, мій сон подаленів, а обличчя дівчини зі смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло переді мною вже інакше — живе, веселе, яким бачив його на танцях.

Не пам'ятаю, чи снідав і що робив уранці, отямився вже за Миколаївською церквою, біля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись, зрозумів, що хочу побачити ту дівчину, побачити ще раз і від'їхати та забути назавжди. Довго блукав попід парканом, вже хотів піти геть, та враз почув по той бік паркану дівочий голос:

Я одразу впізнав той голос. Співала вона, Уляна. Співала тужну пісню, проте не тужно, скоріше, навпаки, весело:

Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий і сором'язливий, нагледів угорі гілляку, ухопився за неї і виліз на паркан. Тільки хотів поглянути на дівчину краєм ока й зіскочити назад, у провулочок. Але дівчини не побачив. Унизу піді мною порозчепірювалися великі густі кущі аґрусу, за ними росли якісь деревця з густими підстриженими кронами, вони творили суцільну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далі не бачив нічого, посунувся ще, випустив з руки верхню гілку і враз… шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на траві, моя шапка полетіла під кущ аґрусу.

Опам’ятавшись, почав підводитись, простягнув руку, щоб дістати шапку, і в ту мить щось налетіло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й заціпенів. Мене тримав за полу медвідь. Так мені здалося спочатку. А вже потім розгледів, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Він не гарчав, не кусався, сидів на задніх лапах і тримав мене за полу. А я не міг вирватися, та вже й не намагався — злякався. Шкіра на моїй голові чомусь свербіла, по спині повзли холодні ковзкі гадючки.

Не знаю, скільки мені довелося б сидіти отако, коли б збоку не пролунав владний дівочий голос:

— А це що таке? Тур, пішов геть!

Тур випустив полу моєї свити-кунтуша, винувато дивився на дівчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою.

— Тур, додому!

Руда потвора знехотя потрюхикала по доріжці.

— Ти хто такий? — запитала Уляна.

— Я?.. Н-не знаю, — вичавив крізь неслухняні губи.

— Не знаєш, хто ти? А що тут робиш?

— Шапку шукаю.

— Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?

— Ну… Вітром здуло… Йшов по вулиці. — І враз, не знаю, як те сталося: — Я бачив учора тебе на танцях, хотів побачити ще раз… — Я все ще сидів на землі. Дівчина почала сміятися.

— Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробі, не можу… І який же ти кумедний… А як тебе Тур тримав за полу… То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарізяка?

Її очі сміялися.

— Який я зарізяка… Шапку шукаю…

— От капосна шапка. Де ж вона?

— Оно за кущем…

— То бери її…

На доріжці за деревами почулося неголосне тупотіння, далі покашлювання. Сміх злетів з губів дівчини.

— Тато!

Я перепудився дужче, ніж тоді, коли на мене насів пес. Це ж така ганьба!.. Заліз до гетьманського, саду! Розкажуть батькові… Знеславив дівчину… Я микуляв очима, сопів, а кроки наближалися.

— Ховайся! — прошепотіла Уляна. Либонь, також не хотіла, аби батько заздрів її з парубком. А чи хотіла пожартувати наді мною. Скорше останнє. Я порачкував за аґрусовий кущ, вліз у нього по самі плечі, заплутався, зав'яз, зашпортався.

— Це ти, дочко? — пролунав хрипкуватий голос. — Що ти тут робиш?

— Гуляю, тату.

— А з ким те ти розмовляла?

Я онімів, відтак поліз ще далі в кущ. Затріщало галуззя, кілька колючок взялося мені в голову.

— Що то таке?

— Пес, — відказала дівчина. — Рябий пес. Чужий. Гарчить.

— Звідки він тут узявся?

Ще кілька колючок впилися мені в щоки, і я чи то застогнав, чи захрипів.

— Справді гарчить. Ходімо звідси, доню, — сказав гетьман. — Цур йому. Зараз покличу сторожів.

Зашелестіла трава, далі кроки затупотіли по доріжці. Я над силу вирвався з аґрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кіт, видряпався на паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.

Не стямився, як минув церкву, минув вхідну браму до міста, обидва млини на річці й опинився далеко на лузі. Горів на сороміцькім вогні, картав себе, дошкуляв собі дощіпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурніший за інших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заєць по клітці. Й не знаю, куди себе подіти.