Іван Білик - Не дратуйте ґрифонів

Русокоса кароока Опійка першої ж таки злюбної ночі прийняла, й по дев'яти місяцях народила Велеславові сина. Всім заціпило, Великий князь ходив серед війська бадьорим і помолоділим і врік свого третього сина Юрові Побіднику, чиїм мечем споконвіку підперізуються всі великі князі, володарюючи землі від Дани до Чорногори й від Моря Турицького до полунічних Борянських лісів. [22] [22] Так звана греками Велика Скіфія межувала на сході з Доном, на заходів з Карпатами, на півдні з Чорним морем та Дунаєм, а на півночі сягала земель угрофінських племен по той бік верхів'їв Дніпра.

І Великий князь був щасливий. З усіх своїх жін він по-справжньому любив тільки матір свого середульшого сина Осмогруда, але вона вмерла ще замолоду й ніякі жінки та наліжниці не змогли заступити ії в княжому серці. Коли б не клопоти державні, Велеслав так би й доживав віку. Та з'явилась ося кароока русявка, і його мов стрілою вжалило в старе серце, й він закохавсь. Опія Руданівна спершу сахалася його, та раптом і вона залюбила сивого, стома вітрами обвіяного й стома сулицями зраненого князя. То було майже невірогідно, бо їй пішла тільки двадесята весна, але щастя сяяло в її темних очах, і вона з радістю спостерігала за тими змінами, що відбувались у Велеславові.

Й тільки одна хмарка потьмарювала несподіване щастя Опійки, й княгиня всіма силами намагалася не помічати її. Коли був поряд Великий князь, та хмара не здавалася такою страшною, — Опія завжди могла знайти прихисток побіля Велеслава. Та варто було йому кудись поїхати — й вона переймалася страхом.

Ті страхи почались од найпершого дня, відколи Опія, лишивши батьківську оселю, приїхала в ратний Стан Великого князя. Її стрічали дуже пишно. Тисяча воїв перейняла весільну валку з молодою ще коло Порогів, куди сягали стернища сіверських нив і куди часом заходили зі своїми сизими чередами та отарами бородаті люди з племен саків-бродників. Сі пастухи осель не мали й ціле життя жили на возах, ідучи вслід за худобою.

Там, де починалося Приморське полісся, [23] [23] Ліси, які росли на схід від гирла Дніпра понад морем, Геродот називав Гілеєю (Поліссям). назустріч нареченій Великого князя вийшло ще дві тисячі воїв, і весільний поїзд простягся так далеко, що молода, визирнувши зі свого теплого критого воза, не бачила крайніх. Коли ж нарешті підійшли до окольної заґороди Стану, все військо було на ногах, а роби, робині, жони та старці заповнили всю площу перелісків аж до самого лісу.

Між возами заґороди зробили широкий проїзд, і валка поволі вливалася в Стан добрих три години. Полотка Великого князя стояла тут таки, де й зараз, на широкому настилі з добре припасованих соснових колод і сам Велеслав на чолі князів, жупанів, панів, боляр зустрічав свою наречену жону. Опійка з-під покрову на голові лякливо зорила йому в обличчя. Він був у синій, мережаній золотом та кривавцями піддівці, в таких самих штанях, заснурованих спереду на обох колошах срібловитою ниттю до самісіньких чобіт із червленого хза. На голові в нього була м'яка чорна шапка з золотим мереживом, а за плечима висіло яскраве корзно, теж золоте на подолі й таке саме червлене, як і чоботи. При боці висів довгий дорогий меч із руків'ям у кривавцях, не той, державний, а весільний, урочистий. З-під чорної золоченої шапки виглядав сивий оселедець коси, а вуса були теж сиві й довгі, й увесь вид такий обвітрений і спечений, що Опійка від горя аж схлипнула під покровом.

Трохи осторонь Велеслава стояло серед інших два молодих князі теж о голених підборіддях, вусах та кісках під шапками. Один дивився на неї спідлоба, білолиций і кароокий, як і вона, другий трохи презирливо мружився. Він був літ на п'ять старіший за того й зовсім чорнявий, не такий, як усі довкола.

Після врочистих жертов над кручею, де було зарізано вола, корову та юницю-дволітницю з коротенькими рожевими ріжками, Опію Руданівну розкрили й повели до великокняжої полотки. М'який сніг рипів під ногами, й нова велика княгиня боялася підковзнутись. Вона дивилася тільки в ноги, бо так і належало молодій, коли ж, підтримувана Велеславом за рукав, приступила до порога, то раптом спіткнулася й мало не впала.

Натовпом залеготів гомін, то недобрий знак, коли молода перепинається на порозі, але Опійка навіть не почула сього. Її вразив отой дуже чорнявий князь. Хто він такий — молода ще не знала, бо не знала тут майже нікого, крім своїх кревних сіверян, які приїхали разом з нею й тепер ішли поряд із яскравими рушниками сватів через ліве плече. Та зверхній погляд молодого князя аж обпік її. То міг бути один із синів Велеслава, але чи так се?